глухого жаху, що наростав у нас годинами, і нам лишилося, звісно, тільки одне, мимовільне — бійка, навкулачки. То було смертельне змагання друзів, страшне, але коротке, бо той, хто перший посковзнувся, був приречений toa загин, він полетів у темне провалля, потрощений, занімілий навіки.
— Ну? — питаю я Кнобеля, свого наглядача й слухача, відкусуючи нарешті кінчик недільної сигари.—Як вам сподобалась історія?
Кнобель лиш мовчки дивиться на мене.
— У вас є чим прикурити? — питаю я. Він навіть не чує.
— Не знаю,— кажу я, затягуючись сигарою,— хто перший розпочав смертельну бійку, мабуть, чесніший. У кожному разі, з печери вийшов тільки один, мабуть, дужчий. Прізвище його відоме, вибите навіть металевими літерами на пам'ятній дошці: Джім Вайт. У брошурці, що нині продається туристам, про нього написано трохи докладніше: "James Larkins (Jim) White, a young cowboy who made his first entry trip in 1901А про його товариша сказано тільки: "A Mexican boy"2. Його прізвище зникло в пам'яті, і я гадаю, що цей зниклий також ніколи вже не дасть про себе звістки!
Кнобель, видко, трохи збентежений.
— То ви Джім Вайт? — питає він.
— Ні,— сміюся я,— оце вже ,ні! Але я, бачте, пережив таке саме — достеменно таке.
Кнобель, видко, трохи розчарований.
Друга прогулянка з Юлікою під її заставу.
Моє враження від сьогоднішньої зустрічі: це не вона!. Ця жінка взагалі не має нічого спільного з нудною історією, що я її сяк-тзк запротоколював останніми днями! Це дві різні Юліки. То йшлося зовсім не про неї! І т. д.
— Слухай-но,— питає вона вкотре вже,— що з то* бою? Чого ти весь час приглядаєшся до мене?
1 Перший побував тут 1901 року ковбой Джеймс Ларкінс (Джім) Вайт (англ.).
2 Мексіканець (англ.).
мі
Сьогодні вона природніша, ніж я. Я пропоную найняти вітрильник, і вона захоплено погоджується. Ми під руку йдемо до пристані. Я не знаю, про що говорити, і радий, що можу взятися до линв і до стерна. Тим часом пані Юліка Штіллер-Чуді, вбрана сьогодні в сукню бананового кольору, зважується стрибнути в хисткий човен, оглядається, де б примостити білу торбинку й легенького, як метелик, паризького капелюшка, щоб вони не забруднилися, сідає в дуже гарній позі, впершись у лавку руками. їй тільки доводиться пересісти, як я міняю напрямок* потім вона знову розкошує, підставивши вітрові вогнисті коси. Зовсім не та Юліка! На озері, коли його горбистий, густо заселений, завше дуже близький берег губиться в осінній імлі, створюючи враження певної далини, ми вперше залишаємось, можна сказати, самі. Чи вона відчуває це? В кожному разі, нам не треба боятися, що раптом зайде з попільничкою бравий Кнобель, мій наглядач.
...Згодом (знов уже в камері) я марно силкуюсь уявити собі її усміхнене обличчя. Знаю тільки дуже добре, що, коли вона усміхається, мені хочеться схопив ти її обома руками, як дарунок божий, якого, проте, не можна схопити, можна тільки вірити в нього. А ще я тоді усвідомлюю ясно, тверезо: в цій усмішці може перетопитися все. Юліка, мабуть, відчуває те саме. Не пам'ятаю вже, з якої нагоди вона каже:
— Бачиш, коли я сама і згадую про все, то, на жаль, не можу сміятися, або як і сміюся, то мій сміх гіркий, недобрий, а опісля, про те саме думаючи, я знов реву.
бітер надовго затих, тож ми, не роздумуючи, розбираємось і стрімголов кидаємось у зелену, пронизану сонцем воду, вже досить холодну, плаваємо довкола вітрильника, що без стерна гойдається на хвилях, бовтаємо ногами, як діти. Потім, уже в човні, коли ми, мокрі, в сиротах, лежимо проти теплого сонця, Юліка мовить:
— Ти худший...
За кого худший? Щоб не псувати нашої ідилії, я прикладаю її. слова не до зниклого Штіллера, а до парижанина, що про нього вона ніколи не згадує; смішно, але я до нього не так ревную, як до Штіллера. Навколо нас сновигають катери, і нам доводиться вбратись, ще навіть не висохши як слід. Через те, що вітер змінився й назад ми пливемо проти нього, я мало не сп!знююсь до в'язниці. Юліка мусить відвозити мене на таксі... Ще й тепер (увечері на своєму ліжку) я немов бачу крапельки води на її плечах, на білому, алебастровому чолі, бачу античні пасма кіс у неї на шиї.
P.S.
Скоро вона має десь на тиждень поїхати до Парижа, до своєї балетної школи; мені буде тоскно без неї!
Снилося:
На мені Штіллерів мундир, каска й карабін. Я чую команду: "Батарея, струнко! На плече! Вперед кроком руш!" Спека, дорога кам'яниста, вибоїста. Вибухла війна. І я дуже добре знаю дату: 3. IX. 1939. Та я її не сприймаю як минуле, так само як людина не сприймає як минуле, коли їй присниться, що вона знову сидить за партою. Чую позад себе верескливий, знервований голос. Хто крокує не в ногу? Чому він не зголошується? Ми стаємо струнко. Капітан аж біліє з люті. "Ви там!" — кричить він, показуючи на мене. І я справді чую свій власний голос: "Рядовий Штіллер!" Смішно, я навіть уві сні не почуваю себе рядовим Штіллером, а проте випалюю: "Рядовий Штіллер!" Капітанові аж губи тремтять. Про таких людей, як я, каже він, у війну є особлива стаття, зрозуміло? І як дійде до діла, він не буде зі мною (рядовим Штіллером) довго пань-катися, зрозуміло? Я стою струнко з карабіном на плечі, і мені зрозуміло, що цей швейцарський капітан з якихось причин ненавидить Штіллера — врешті це його право — і в ім'я послуху, на який ми щойно присягалися батьківщині, може мене вбити. Недовго панькаю-чись — наказати, і все...
Р. Б.
Мій оборонець, коли я, між іншим, оповів йому свій сон, розсердився. Ми розмовляємо про армію, йому мало того, що я задля миру (між ним і мною) визнаю її за неминуче зло. Здається, в Швейцарії теж армію мають за якусь святиню, і мого оборонця обурює, що хтось може погано снити про неї. Насправді, твердить він, швейцарський офіцер ніколи не дозволив би собі такої непристойної, просто злочинної погрози. "Ручуся!"— мовить він з пихою швейцарського офіцера, щонайменше майора. "Ручуся!" — проказує ще кілька разів.
Відповідь панові Вільфрідові Штіллерові, братові зниклого Штіллера — на жаль, знову не зробив собі копії! — десь такого змісту: ваш сердечний лист до зниклого брата, дуже мене зворушив, дорогий пане Штіллере, він нагадав мені про мою матір, і мені аж сльози набігли на очі. Пробачте, що так довго не відповідав. Я в житті лише те й робив, що все занедбував! Я не ображаюся, що ви ні про що не питаєте, навпаки, дякую за це, а так само за братерське запрошення. Воно мені нагадало про мого брата й про те, що брата я теж занедбав. Ми рідко сварилися, а якщо й сварилися, то ненадовго й не через щось важливе, бо нас узагалі ніщо важливе не єднало, як мені тоді здавалося; ми разом вирушали в мандри, тільки тому, що були брати, мирно жили собі в наметах і мовчки просиджували вечори, коло вогнищ. Чому я свого брата також занедбав? Друзі повинні розуміти один одного, щоб бути друзями, а брати вже й так брати; зрештою ви маєте рацію, байдуже було б, хто я такий, аби тільки я був справжній брат! Десь такого змісту...