— Пане докторе,— сказав йому комісар,— не буду вас більше затримувати. В кожному разі, дякую вам за інформацію.
У дверях, що їх відчинив йому вдячний комісар, добродій кивнув мені головою, наче ми були знайомі. Отже, пан доктор, яких на світі тисячі. Я не мав ані найменшої потреби відповідати йому.
Комісар повернувся й мовив, знову показуючи мені на стілець:
— Прошу. Бачу, пане Штіллере, що ви не зовсім тверезі...
— Ніякий я не Штіллер! — перебив я.
— ...а все ж сподіваюся,— незворушно вів далі комісар,— що ви розумієте мене, пане Штіллере?
Я похитав головою. Він запропонував мені швейцарську сигару. Певне ж, я відмовився, бо він явно пригощав не мене, а якогось пана Штіллера. І так само не сів, хоч комісар зручно вмостився, наче налаштувався до довгої розмови.
— Чому ви так роздратувалися, коли вас запитали, чи ваш паспорт правдивий?
Він гортав мій американський паспорт.
— Пане комісаре, я не люблю, коли мене хапають за рукави. Я кілька разів застерігав вашого митника. Дуже шкодую, пане комісаре, що не втримався й дав йому ляпаса, і, звісно, готовий негайно заплатити відпо відний штраф. Це ж зрозуміла річ. Скільки з мене належиться?
Він усміхнувся, навіть приязно. І заявив, що справа, на жаль, не така проста. Тоді закурив сигару, трохи обім'яв її губами, старанно, незворушно, наче зовсім не думав про час.
— Ви, здається, досить відома людина...
— Я? Чого це?
*— Я не розуміюсь на таких речах,— сказав він,— але той пан доктор, що впізнав вас, начебто дуже високої про вас думки.
Не було ніякої ради: сталась помилка, і хоч що б я тепер, сказав, усе здавалося б або манірністю, або правдивою скромністю.
—.: Чого ви назвали себе Байтом? — спитав він.
Я говорив і говорив без кінця.
— Де ви дістали цей паспорт?
Він питався майже добродушно й попахкував не вельми запашною сигарою, застромивши великі пальці за шлейки, бо день був гарячий і комісар, не маючи вже мене за іноземця, розстебнув зверху куртку, досить невигідну на таку пору. Він дивився на мене, зовсім не слухаючи моєї мови.
А я казав далі:
— Пане комісаре, я п'яний, ви маєте слушність, цілковиту слушність, але я протестую проти того, щоб якийсь там не відомий мені доктор...
— Він каже, що знає вас.
— Звідки?
— 3 часопису.— І, скориставшись моєю зневажливою мовчанкою, додав: — Ви маєте дружину в Парижі. Правда?
— Я? Дружину?
— На ім'я Юліка.
— Я їду не з Парижа, а з Мексіки, пане комісаре,*-пояснив я.
І сказав йому назву судна, тривалість подорожі, годину прибуття до Гавра, годину виїзду з Веракруса.
".— Це все може бути,—заперечив він,-^але ваша дружина мешкає в Парижі. Вона танцюристка, якщо я добре зрозумів. Буцімто надзвичайно гарна жінка.
Я мовчав.
— Юліка — її сценічне ім'я,— поінформував мене комісар.— Колись вона була начебто хвора на легені й жила в Давосі. А тепер веде балетну школу в Парижі. Правда? Уже шість років. Я тільки мовчки глянув на нього.
Відколи ви зникли.
Я все ж таки мимоволі сів, аби почути, що читачі ілюстрованих часописів ще знають про чоловіка, який, очевидно, дуже подібний до мене, принаймні в докторо-вих очах. Я взяв сигару, і комісар, заражений повагою до мене, що її посіяв той доктор, дав мені вогню.
" А самі ви скульптор.
Я засміявся.
— Правда? — І, не чекаючи відповіді, повів далі своєї:— Чому ви подорожуєте під чужим прізвищем?
Дарма я присягався, він мені не вірив.
— Шкода,—* сказав він і, пошукавши в шухляді, дістав блакитний формуляр,— шкода, пане Штіллере, але як ви й далі відмовлятиметесь показати свій справжній паспорт, мені доведеться передати вас до кримінальної поліції. Самі ж, певне, розумієте.
Він струсив попіл із сигари.
Я не Штіллер! ізнову сказав я, коли комісар почав сумлінно заповнювати довжелезний формуляр. Та він, здавалося, мене вже взагалі не слухав. Я всяко пробував —* і врочисто, і розважно: — Пане комісаре, я не маю іншого паспорта! — Або, сміючись: — Це ж просто безглуздя! — І хоч був п'яний, але дуже добре відчував, що чим більше я говорю, то менше він мене слухає. Врешті я крикнув: — Так моє прізвище не Штіллер, хай вам чорт! = крикнув і грюкнув кулаком по столі.
— Чого ви так нервуєтесь? Я підвівся.
— Пане комісаре, зараз же віддайте мені мій паспорт!
Він навіть не глянув на мене.
— Ви арештовані,-^ сказав він, гортаючи лівою рукою паспорт, щоб виписати номер, дату видачі, прізвище американського консула в Мехіко — все, що в таких випадках вимагає блакитний формуляр, і додав навіть привітно: — Сідайте. .
Камера моя — я саме виміряв її своїм черевиком, що має неповних тридцять сантиметрів,— маленька, як усе в цій країні, чиста, що аж дихати важко від гігієни, і якраз через те й гнітюча, що все в ній на місці, все доцільне й задовільне. Ні-більше ні менше! Все в цій країні гнітючо Достатнє. Я виміряв: довжина 3,1 метра, ширина 2,4 метра, висота 2,5 метра. Гуманна в'язниця, нічого не скажеш, і це найпідліше. Немає павутиння на стелі, немає цвілі на стінах ™ нічого, чим би можна було обурюватись! Є в'язниці, які народ бере штурмом, зачувши про них; тут нема чого штурмувати. Я знаю, мільйони людей живуть гірше за мене. Ліжко на пружинах. У заґратоване вікно вранці заглядає сонце, о цій порі року десь до одинадцятої години. Стіл має дві шухляди; на нім лежить біблія й стоїть лампа. Якщо мені кудись треба, то досить натиснути на білий ґудзик— і мене поведуть до відповідного місця, де немає старих газет, що їх перед тим можна почитати, є самий тільки м'який туалетний папір. А цроте це в'язниця, і бувають хвилини, коли хочеться просто завити. Та людина не виє, так само як не виє в будь-якій установі, а витирає рушником руки, чемно ступає по лінолеумі, дякує, коли її знову замикають до камери. Крім по-осінньому жовтого вже листя каштана, я нічого не бачу, навіть як стаю на пружинне ліжко, що, зрештою (в черевиках), заборонено. Найбільше, звісно, дошкуляють згуки невідомого походження: відколи я взнав, що в цьому містечку є ще трамваї, то майже не завважую їхнього гуркоту. Натомість дуже набридає незрозуміле белькотіння диктора радіо десь у сусідстві, щоденний гармидер сміттярів і шалене витріпування килимів на лунких подвір'ях. Здається, що в цій країні панує якийсь хворобливий ляк перед брудом. Учора задля переміни вони бавили мене тріскотінням пневматичного свердла: десь довбали вулицю, щоб потім заасфальтувати її наново. Часто в мене складається таке враження, що в цьому містечку я єдиний маю дозвілля. Із гомону на вулиці, коли свердло часом затихає, можна зробити висновок, що тут дуже багато лаються і мало сміються. Опівночі, коли зачиняються всі пивниці, горлають п'яні. Раз співали студенти, наче не в Швейцарії, а десь у самому центрі Німеччини. Приблизно о першій усе затихає. Але від того, що я гашу світло, мало що міняється: ліхтар з вулиці освітлює мою камеру, тіні від ґрат лягають на стіни, заламуються на стелі, а як надворі вітряно, ліхтар гойдається, тіні стрибають — збожеволіти можна. Уранці, коли світить сонце, вони принаймні лежать на підлозі.