Штани з Гондурасу (збірка)

Страница 4 из 58

Дударь Евгений

– Ви як лань. Трепетна. Загнана мисливцями…

І вона тобі крізь прокурені зуби:

– Іди ти!..

І називає конкретну адресу.

А ради кого вони все це на собі носять?

Ради нас.

Моя – ради тебе. Твоя – ради мене. Його – ради нас усіх.

Колись ми казали: "Чоловік керує, а жінка працює. Тому жінки такі здорові, а чоловіків так часто косять інфаркти".

Почали висувати жінку. Ніби для експерименту: що візьме її?

Керує. І не бере ніщо.

Тільки горілка. Бо раз керує, значить, п’є. З ким треба. А раз п’є, значить, криє. Кого треба.

А прийде додому, також криє. Треба чи не треба. Щоб не декваліфікуватися.

Стара істина "Сила жінки – у її слабості" (бо, мовляв, якщо чоловік тішився тим, що він голова, то жінка задовольнялася тим, що вона шия: куди хотіла ту голову повертала) перетворилася у нову: "Погибель жінки у її силі". Бо жінка вже перестала бути шиєю, але ще не стала головою.

Жінка створена для продовження роду. І сімейного затишку. Нема жінки – нема затишку. Нема затишку – нема сім’ї. Тільки мирне співіснування. І продовження роду.

Якого роду? З якими традиціями?

Коника-стрибунця? І зозулі?

Ку-ку, ку-ку! Скік. Скік. А тоді хапаємося за голову:

– Господи! Звідкіля така молодь пішла?

Ніби нам Господь цієї молоді натворив.

Емансипація. Хто придумав емансипацію?

Чоловіки. Щоб жінки самі за неї боролися. Щоб жінка сама собі виборола право лупати вибійним молотком асфальт. Лагодити залізничне полотно. Тягати з базару клунки, щоб нагодувати сім’ю. Щоб чоловік мав повне моральне право потім їй сказати: "Господи! Як ти огрубіла!"

Ніби в тому, що він шукає ніжнішої, знову ж таки винен Господь Бог.

Якщо будемо так часто на Бога все звалювати і на Бога надіятися, то може настати час, що жінки на землі зовсім не зостанеться. Будуть чалапкати опудала, просякнуті тютюном і горілкою. З походками докерів і повадками піратів.

Ти до неї:

– Ясочко!..

А вона тобі:

– Жлоб нещасний! Котись під три чорти! Бо як умажу в рило…

І не буде вже кого у Червону книгу заносити…

Для хохми

Телефон. Що таке телефон? Здавалося б, така собі пластмасова черепашка. Слухавка. Дротики. А воно життя людське здатне перевернути.

Знімаю трубку. Треба поговорити.

А там вже говорять. Хтось із кимось. У моєму телефоні часто говорять без мене.

Чоловічий голос:

– Ну, медицина зараз на рівні! Ось чоловікові пересадили серце бабуїна…

Жіночий:

– А що, бабники зараз така рідкість, що треба їх розводити аж пересадками серця?

Він:

– Бабуїн – це не бабник. Це мавпа…

Відчуваю, що вони затягли надовго. Вмішуюся:

– Може, той бабуїн був донжуаном серед мавп.

– А це хто? – здивувалася вона.

– Дух святий, – кажу, – в образі і подобії власника телефону, по якому ви говорите.

– Як вам не соромнопідслуховуватичужірозмови!

– Чим більше мені буде соромно, тим довше ви займатимете мій телефон.

Тоді вмішався він. Сказав:

– Кретин!

– Дуже приємно! – кажу. – А мене звати Антон.

– Ідіот! – додав він.

– Якщо у вас, – говорю, – така біда, вам слід тримати вдома бабуїна. На запасні частини…

Поклав трубку.

Дзвінок.

– Йди забери! – каже незнайомець.

– Що?

– Ну, те, що просив.

Я нічого ні в кого не просив. Проте, думаю, пограю трохи.

– А де воно?

– В кущах. Біля моєї роботи. У паперовому мішку. Від прохідної підеш ліворуч. Уздовж стіни. Кінчається стіна – там кущі…

– Думаєш, я пам’ятаю, де твоя прохідна?

– Склероз, чи що? Вулиця Довга, 15…

Це від мого будинку недалечко.

Цікаво, думаю, що у тому мішку? Воно мені й не треба. Але для хохми…

Знайшов ті кущі. Справді, лежить паперовий мішок.

Я за нього. А з-за куща:

– Може, піддати? – Два гевали. – Пішли, – кажуть. – Ти нам розповіси, хто тобі цей мішок виніс.

– Товаришочки! – лепечу. – Громадяни! Я для хохми… Куди ви мене ведете?

– Туди, туди. Де хохмачів збирають…

Рохи

На даному етапі найбільшим моїм ворогом була мошкара. Днями я ляскав себе по оголених частинах тіла. Ночами чухав ті місця, по яких удень себе ляскав. Порівнював мошкару зі своїми заздрісниками і оббріхувачами. Серйозної шкоди не завдасть. Тільки викликає сверблячку.

Безсонні ночі та енергійні рухи зробили своє. Якось під ранок мене осяйнула ідея. Пошити целофанові штани і целофанову сорочку. Сонце гріє, а кузька не тне. І не продуває вітер.

Як умів, покроїв. Зшив. Приміряв перед дзеркалом. Як інопланетянин.

Вдень з’явився на пляжі. Улігся на пісочку. Благодать.

Повз мене частіше почали снувати. Особливо молодь. Приглядаються.

Он хрупкенька дівчина волочить на плечі гевала, ніби медсестра пораненого. Зупинилися.

– О, дивись! – сказала здивовано. – Що воно?..

– Водолаз! – сказав авторитетно парубок. І поїхав далі на дівочому плечі.

Справа від мене лежать двоє. Він солідний. Вона – несолідна. Він дивиться на неї. Вона – на мене.

– Це спецкостюм, – пояснює він. – Проти електромагнітного поля. До нього додається спеціальний датчик, який…

Що робить "спеціальний датчик", я не дослухав. Бо над моїм вухом пролунало:

– Мамо! Мамо! Дивися, дядя у целофановому мішку лежить…

Вирішив піти у холодок. Під кущем сиділи дві чиїсь тещі. Хоч сонячне проміння сюди й не доходило, вони над головами тримали парасолі.

– Допомагає? – спитала одна, кивнувши на мій костюм.

– Від чого? – перепитав я.

– Від радикуліту.

– Дуже.

– А ви не цікавилися, як він для ревматиків? – перепитала друга.

– Для ревматиків – на підкладці. З яєчної шкаралупи…

Перейшов під інший кущ. Ліг. Читаю.

Щось до мене причовгало. Зупинилося. Нявкнуло:

– Ей, киша! Де відколов такі рохи?

Оглядаюся. Стоїть вишкварок. Знаком питання.

– На Канарських островах.

– Залпові… Сплавиш?

– Грошей не вистачить.

Присів. Стали торгуватися. Зупинилися на п’яти червінцях..

Зо два тижні я тинявся по командировках. Повернувся. Вийшов на пляж – очам своїм не вірю. Снують по пляжу у целофанових костюмах шкети і шкетиці. Точнісінько у таких, які я продав отому "киші". Тільки на певних місцях у них яскраві етикетки. Із надписом: "Rochy".

Стружка

Інтелект людини довжиною, хребта не вимірюють. Але я звернув увагу, що деякі оті "наполеончики" понад усе люблять верховодити.

Кажуть, хочеш когось розпізнати – дай йому владу. Хоча б отакусіньку. Як заячий хвіст. Хоча б над віником.