– Усе це твоє! Будь головною… Драконкою…
Валька лусне від заздрощів. А я їй ще листа напишу звідти. І фотку надішлю. Посеред замку. Верхи на драконі. І підпишу: "Варварія Монте-Крісто". Шик!
Цілий день стояла перед дзеркалом. Волосся пофарбувала у фіолетовий. Зробила начос. Виглядало ніби з голови дує вітер і волосся стоїть дуба… Нехай бачить, що я не яка-небудь периферійна жлобка… Приклеїла вії такі, як віники. Навела тіні. Підвела перламутром. Скули натерла яскраво-червоними рум’янами. Нафарбувала губи. Зодягла своє червоне галіфе. Сучасний крик. Із синіми лампасами. І чорною латкою. Там. Де сідати. Зодягла свою коронну куртку. Жовто-зелену. З крокодилом на спині. Узула моднячі шкарбани. Взяла свою хіппову торбу з чемодан завбільшки. З фірмовим ляпсусом "Моде ля Париж". Кинула в неї пачку "Мальборо", сірники. І викосила у двір. Виглядати "першої зорі". І свого щастя.
Закурила.
Тут до мене підійшов якийсь шкет.
– Салют, подруга!
– Я тобі не подруга, – кажу. – Я, може, графиня…
– Дуже приємно, – відповідає. – А я – Сєва… Імператор… Може, чула? З Шулявки… Дай закурить.
– На, кури. І чеши! Тут зараз не такі курці будуть…
Не встиг Сєва зникнути у під’їзді – з-за рогу вершник. На баскому коні. При боці шпага.
Я мало не проковтнула цигарку. Голова обертом пішла. Він! Граф?
Зупинив коня посеред двору. Розглядається. Туди. Сюди. Мене ніби не помічає.
Я нервово смалю цигарку. Дим як з паровоза. "Кахи! Ка-хи!"
Повернув голову у мій бік:
– Ей, паяц! Ти даму тут не бачив?..
Він що? Дурочку з мене робить?
– Слухай, граф! – кажу йому. – Що ти корчиш із себе Івана Івановича? Приїхав женитися – бери мене і вези…
Очі його полізли на лоба.
– Змова! – крикнув він. – Пастка! – І пришпорив коня.
Я встигла схопити його за ногу. Видряпалася до нього. Сіла ззаду. Обхопила графа руками.
– Ні! – кажу. – Від мене не втечеш!
Кінь рвонув. Граф зарепетував:
– Рятуйте! Привид!
– Псих ненормальний! – кричу йому. – Зупини свою шкапу! У мене галіфе тріснуло…
Скільки ми так гнали, не знаю. Біля якогось лісу кінь трохи вспокоївся. Пішов кроком. Тоді зупинився.
Я обхопила графа рукою за шию:
– Чудик! – кажу. – Я тебе вже нікому не віддам!
Він зойкнув. Схопився за серце. І… гигнув.
На душу…
То є душа чи нема душі?
Учені запевняють, що нема. А Ваня Молдаван каже, що є. Бо для чого тоді пишуть у газетах "на душу населення"? Та й факти. Мовляв, повідомляють, що на душу випущено по сім з половиною черевиків. А на ноги? Жодного. Ні, за формою вони всі ніби на ноги. На ноги людини. Снігової. Але за змістом, себто за якістю? Тільки душа може у них ходити. Бо вона землі не торкається.
Жвачки скільки виробляємо на душу? Жуй – не пережуєш! А на зуби?.. Я своїм замість жвачки рулет "Асорті" купую. Отой, по три з полтинником. Що колись був ковбасою. Правда, у нього інколи потрапляють шматочки м’яса. Але не треба боятися. Воно буває і свіже.
До речі, і це дітям на користь. Кмітливість розвиває. Меншенький мій, Петюня, наукове відкриття зробив. Підрахував, якщо на сто грамів рулету припадає дев’яносто грамів хрящів, то свині наші найміцніші у світі. Бо в них майже сама арматура. Дев’яносто процентів. Плюс кості і ратиці. Чистого м’яса – хіба що язик…
Ваня Молдаван застеріг: "Рулет дітям давай, а сам не жуй. Після сорока протипоказано. Зуби стають "в гармошку". Плісе-гофре…"
Як же тоді оті, бідні, на м’ясокомбінатах? Що якість продукції перевіряють? Це ж які зуби треба мати! Хочеш не хочеш – жуй. Щодня…
Лікарів випускають також "на душу". З тілом справитися не можуть. Воно вже пожовкло, як вилежала груша. У нього вже очі просять милосердя. Ніс витягнувся до небес. А вони стоять і, як ото в старому анекдоті, розмірковують: "Будемо лікувати чи хай живе?"
До речі, кожен третій лікар у світі – наш. Ваня Молдаван каже, що кожен другий хворий – також наш.
Подейкують, ніби тепер випускатимуть лікарів зі знаком якості. Тільки ще не знають, де його ставити. Чи на дипломі, чи на самому лікареві?
Воно, може, й добре. Але хто тоді піде лікуватися до того, що без знака? Він тобі заміть апендикса відчикрижить щось таке, що ти умерти не вмреш і жити не будеш. І вибачиться. Якщо буде перед ким. За тіло відповідає лікар зі знаком якості. А я за душу…
Телевізори виробляють "на душу". Правда, більше на душу корови. То показують, як вона пасеться. То – як вона доїться. То – її проблеми. То – її переживання.
То – як у неї доярка закохалася, то – як вона поважає доярку. Ніби корова – королева уельська, а доярка – її прислуга. Ніби природа сотворила людину як придаток для корови, а не корову для людини.
Про корову ми знаємо все. Яке вона повинна мати стійло. Яку їжу. Яке пійло. А про доярку? Нічого. Хіба те, що вона "зобов’язується". Наче у неї немає жодних потреб. Тільки потреба зобов’язання. І жодних проблем. Тільки коров’ячі…
Подекуди з душевним питанням виникають хитання.
Взяти хліб. Коли вирощуємо – вкладаємо душу. Печемо "на душу" і вкладаємо душу. Значить, душа є. А до готового хліба ставимося бездушно. Навіть по-свинськи. Кидаємо свиням. Значить, душі нема. І, мабуть, таки нема. Бо якби була душа, то ми подумали б: "Може, свиня не хоче цього хліба, який ми їй даємо. Може, вона любить арнаутку. Українську паляницю…"
У їдальні кажу:
– Ті ваші котлети у душу не вбгаєш!..
– А ми смажимо їх для шлунка.
– Для чийого? Для вовчого? Он Ваня Молдаван на ваші котлети вовків ловить. Підкидає вовкові. Той ковтнув – і подавився. Тільки йди, підбирай. І шкура ціла, і котлета… Однієї на п’ять вовків вистачає. З чого ви їх робите? І чим клеїте?..
Душа… Видно, що таки нема душі. Бо якби була, то хіба таке робилося б?
Наука – хитра штука
Одного ранку я зауважив, що у мене на животі росте пір’я.
– Не треба буде тримати гусей, – пожартувала дружина.
Жарти жартами. Пішов до лікаря.
– Нема чого хвилюватися! – заспокоїв той. – Якби у вас росли роги. Чи хвіст… Та й прийшли ви не за адресою. Вам слід звернутися до зоотехніка…
Зоотехнік довго дивився на мій живіт. Робив логічні висновки:
– Коли на курці пір’я не росте, значить, вона хвора. Якщо росте – значить, нормальна курка…
– Але ж я не курка…