Ми спостерігали, ніхто не знав, як повестися з п’яним, адже за столом сидів Франко… Поет підвівся і, багровіючи від обурення, проказав:
— Ви… у вас є хоч на макове зерно чогось святого?!
— А я не з вами розмовляю, — прошипів Шпатько, нахилившись над столом. — Чого ви всюди лізете із своїми проповідями й настановами? Гей, друзі, славні молодомузівці, та пора вже кінчати з диктатурою Франка!
Він замахнувся на поета, Франко заслонився рукою; одне, що я запам’ятав із тієї страшної миті, — мертво скоцюрблені пальці на Франковій правиці, й більше нічого не затямив, я не міг зворухнутися, спаралізований видивом неймовірного святотатства, та злочинна рука не вдарила — закостеніла, мов у Датана, що підняв камінь на Мойсея; Шпатько поволі осідав, його очі від переляку тверезіли, і я побачив: Косинюк оббігає стіл, оглушує Шпатька кулаком по голові, бере за комір, витягає із зали й пускає його коміть головою в темне фойє; і, немов глузливий реквієм над святотатцем, долинає з теміні сповнена резиґнації улюблена Шпатькова фраза: "Nad każdym wisi katastrofa!"
На мить у буфеті стало тихо, а далі, ніби й нічого не трапилося, звучала та ж сумовита музика, сидів, як і перше, задуманий Франко, схиливши на груди голову; Адвентович поглядав на Карманського й гірко посміхався, похитуючи головою; Ванда поцілувала Карла в щоку й підвелася, разом з нею, немов давно змовилися, підвівся й Косинюк, і вони вийшли разом у тиху морозну ніч.
Я провів Франка додому. Йшли мовчки. Франко крадькома від мене ловив лівою рукою праву, пробував розгинати на ній пальці й опускав її, безсилу; і я тоді вперше зрозумів марність усіх наших суперечок, у яких кожен по–своєму прагнув вирватися із злигоднів і турботних дисонансів на сонячні левади чистого мистецтва, перед національною трагедією: у генія випало перо з рук, і другого Франка не буде — щезло те, без чого жить ніхто з нас не годен…
…Яцків виходив із завулків на Театральну — до Народного дому. Думав:
Я виправдовую Луцького, ще й на Франка вину звалюю, Шпатька ж ганьблю. А то ще не знати, хто з них вище заніс руку на Франка… Кретини. Таких спартанці скидали з гори Тайгет.
А втім, Франко завжди обходився без захисників. За своє коротке життя він пережив дві епохи: боротьбу і славу. В першій окривавлювався його меч, у другій він спочив, зранений, на щиті. О боги, ми вміли вас сотворити й обдарувати всемогутністю, а ви лише годні зарубцьовувати шрамами наше тіло…
Минуло п’ятнадцять років відтоді, як я вийшов на літературну ниву. Я давно встиг переконатися у правдивості Франкових слів "не люблю Русі", які він вибризнув кров’ю серця перед чужими в лице своїм, і картаю себе за те, що не завжди можу повторити за ним: "Я не люблю її з надмірної любові". Може, ще здобуду собі це право. Я нині втомлений, та завтра зведуся молодим і свіжим й візьму в руки бич Божий в обороні мистецтва від непосвячених.
Не кличу на допомогу богів, яких нема, і вже не виворожую манірних муз: їх я поховав. Поблагословіть, люди, мою силу, аби стала вона проречистим духом, поблагословіть моє слово… Хочу, щоб мій бог і моя муза жили у ваших душах.
Старий Яцків спускався з Левиної гори. Він радів учорашньою зустріччю з молодим письменником, нинішньою розмовою з Іриною Вільде й ранньоосіннім лагідним днем.
Чи зробив я все те, до чого закликав колись себе самого? Та ні. Піднімав меч в обороні поезії і штуки, бив плазом по задубілих лобах міняйлів і комедіантів, шукав нових шляхів у літературі, але й зневірювався і падав… Уже не встигну нічого більше зробити, хіба лише оцінити свої здобутки і втрати. Не створю тієї останньої новели — про себе. Хай її напишуть молоді, якщо я вартий того.
Ой пасла, пасла, ой пасла, пасла до темної ночі,
Та впала роса з темного лісу на мої чорні очі…
VIII
Зелений купол Замкової гори наближався, вилущуючись із оборок молодої бучини, до вулиці Театинської й до Івана Косинюка, який у нерішучості спинився поблизу стрілецьких кошар; неминучість насувалася сама, і сполохана думка — вернутися, змиритися й жити, як усі, — никла перед тією неминучістю.
Межу добра і зла переступлено давно: на боці добра залишилася столочена віра у свій талант, а надія на добрі переміни проросла травою на могилі Адама Коцка; на боці зла все ж животіла крихта віри, що останнім своїм вчинком сколихне людську совість, чей не так аж мертво зачерствів люд, щоб не жахнувся, не занімів у розпачі перед трагедією людини, яка щасливо пройшла крізь лабіринти чужинного пекла тільки для того, щоб у своєму опинитися в тупику.
"Фантастичні думи, фантастичні мрії…" — прошепотів Косинюк Франкове, втрачаючи і ту крихту віри; він вишукував тепер у поезії Франка тільки безнадію й насміхався над його оптимістичною бравадою, яка здавалася йому такою ж марною, як ін’єкція анестезії смертельно хворій людині; навіщо підніматися аж на зелений купол, коли це можна зробити й тут, біля стрілецьких кошар, — для міських санітарів, студентів медицини й кореспондента "Діла" все одно, де воно станеться; це ж тільки мені здається, що суспільство завинило переді мною, — свідки мого кінця звинуватять у всьому лише мене…
А може, повернутися… І починати розмотувати клубок спочатку? З ким, коли Адама вже три роки немає, а останній резерв надії — таємнича "Молода муза" так розтаємничилась, що вже й надгробний напис ставить собі на вершечку Урицької скали, прив’язуючи своє небуття до вічності?..
Косинюк сягнув рукою до кишені. Холодний предмет зморозив його долоню; у пам’яті зринув рядок з останнього вірша ліричної драми Івана Франка "Зів’яле листя", сповнений резиґнації: "Отсей маленький інструмент, холодний та блискучий… один кивок, один момент…"; герой драми так само, як нині Косинюк, ставав у позу ображеного на долю, лякаючи довірливих фатальними словами, — різниця лише та, що в нього безвихідь була символічна, а в Косинюка справжня; що у Франкового героя револьвер фігурував як образ, а Косинюк стискав у долоні реальний шестизарядний кольт, куплений у зброярній крамниці на Бродвеї; що Франків персонаж лише застерігав людей від неврастенії, а Косинюк піддався їй цілком; що сам Франко завжди вмів вибиратися із дріб’язків і ставати на рівень світових проблем, а Косинюкові, зав’язлому в рідному болоті, залишилося одне — замовкнути.