— Пан Франко надто скромний, — вмить забув про Ванду Карманський. — Я щось ніяк не можу собі пригадати хоча б одної його чорнової роботи. А як і є, то вона має кращий вигляд, ніж у декого чистовик… Ну, що з того, що Яцків пише вночі на стінах, уранці розшифровує намазюкане, потім сім разів переписує, поки не доведе рукопис до вигляду літографованого запрошення на бал. Що з того?
— Принаймні більше користі, ніж з рим "жаль — печаль — рискаль".
— Профа–ан! — заспівав Карманський. — Хіба ти розумієшся на поезії?
— Ну, як ти такий віртуоз, то придумай риму до слова "морква".
— Полтва!
— Отак усе в тебе виходить кострубато… Пане Франко, а скажіть: знайдеться хтось такий у Галичині, хто прочитав би все, що ви написали? Можете не відповідати, бо — ні. Нікого ж одночасно не цікавить і політика, і лірика, і земельне питання, і етнографія, і Шекспір, і апокрифи…
— О, до речі — про апокрифи, — перебив Яцкова Карманський. — Протягом довгих дванадцяти років ви, пане доктор, збирали, впорядковували, науково опрацьовували й видали п’ять великих томів "Апокрифів і легенд з українських рукописів". Жодна інша слов’янська література, крім російської, не має такої збірки старовини… Але ж чи варта шкіра вичинки? Дванадцять років! Ви ось сказали, що не маєте часу відшліфовувати написане… Чи ж ті легенди про святого Климентія або Лазареве воскресіння аж так потрібні нашому народові?
Франко підвів голову, його сині очі налилися холодним полиском, він підняв до грудей руки, мовби хотів стукнути ними об стіл, і я остаточно переконався, що пальці на його правій руці таки не розгинаються — на правій руці Франка! Мені стало моторошно, а може, то привиділося: Франко ж заговорив з молодечим запалом, він ще дужий…
— Потрібні, навіть дуже потрібні!.. Як світло місяця є рефлексом світла сонця, так знання будущини є рефлексом знання минувшини… При укладанні програми на завтра треба заглянути в минуле, інакше станемо біологічними істотами, які здатні сприймати світ, але не здатні передати набутий досвід майбутньому поколінню. Станемо модерними гомункулусами, яким ніщо не дороге… Нам потрібен історичний матеріал, історична повість, роман, оповідання…
— А чому ж тоді ви написали тільки одну історичну повість? — запитав Людкевич.
— Що за атака на мене? — усміхнувся Франко. — Чому не написав… Я багато чого не зробив. Скручені голови… скручені голови. А мав намір!
У фойє почулася голосна розмова. "Велике цабе! — гримотів чийсь хриплий бас. — Хіба ти гірший?" — "Ти ж зовсім п’яний, — відповідав притишений голос. — Як хочеш, а я не піду…" — "Підеш. Гей–гей, підемо до діброви!" — хриплий бас затягнув веселої. До буфетної кімнати увійшли двоє: Шпатько вів під руку Івана Косинюка. Зупинився біля столу й притих, ніби зачаївся, вперся хмільними очима у Франка, який сидів у задумі й не помічав прибулих; Косинюк вивільнився від Шпатька, обійшов стіл і тихо присів біля Карманського, пригладив рукою волосся, поправив метелика під шиєю і аж тоді наважився підвести очі: йому було соромно. Шпатько почухрав пальцями скуйовджену бороду, з гуркотом відсунув крісло й сів біля Ванди навпроти Франка; Яцків погрозливо помахав на Шпатька пальцем. Та Франко був у цю мить відсутній.
Моє зацікавлення історією — то теж уже історія, панове… Мене з дитинства вабили таємничі топоніми — Опір, Колодка, Перекіп, Повалисько, Тустань, Поруб: чому так, а не інакше названі річка, гора, гряда, урочище, яку легенду чи бувальщину приховують від людей ці дивні імена, а може, не приховують, навпаки — нагадують про них; селяни, що приводили до батька коней кувати, розповідали захоплюючі небилиці: про Тухольські залізні ворота, замкнені на колодку, про орду, яку на місці нинішнього Борислава винищив до ноги князь Данило, і та кип’ячка, що її нині либають з бориславських нор, — то ропа з поганих тіл ординських; про скарби, які заховали русичі від орди в підземеллях Тустанського замку, — ця легенда була настільки популярна, що бориславські підприємці задумали висадити динамітом урицькі скелі, й довелося втручатися вченим, щоб не допустити дикунської акції; про нойона Бурундая, який поруйнував усі Данилові фортеці, а Тустанського замку взяти не міг…
Потаємно від батька й матері я вирушав у найдальші, як мені тоді здавалося, мандрівки — аж на вершини Долу, сподіваючись побачити височенну могилу князя Святослава, убитого Святополком Окаянним біля Тухольських воріт; нещасний князь, переслідуваний найманцями–печенігами, був мені набагато ближчий, ніж беатифіковані й канонізовані церквою його брати, — розглядаючи в київському соборі Святого Володимира настінні розписи Васнецова, Врубеля й Пимоненка, я дивувався, чому поряд із портретними зображеннями Бориса й Гліба немає Святослава. Я вдивлявся до болю в очах у далеке марево з тремтливою надією побачити хоча б контури залізних стовпів, на яких тримаються Тухольські ворота; доглядався шпилів Бубниського й Тустанського замків, які — один із заходу, а другий зі сходу — охороняють дорогу на угри; мріяв уздріти бодай одну стіну з ланцюга укріплень уздовж Стрия й Опору — і, нічого не побачивши, домальовував у своїй уяві піднебесні споруди, заслонені від людського ока поволокою імли.
У Дрогобицькій гімназії доля послала мені доброго вчителя–натураліста, який був ще й чудовим знавцем історії й літератури, — Івана Верхратського, і аж при ньому я зрозумів, що історія — не ілюстрований альбом, а тайнопис, який треба розшифровувати, що століття старанно приховали сліди минулого — може, для того, щоб зберегти їх від руйнації, або ж для великої втіхи одержимця, який віднайде їх, прочитає й воскресить для своїх сучасників давно забуте.
Верхратський часто водив гімназистів на прогулянку до урицьких скал. Я безстрашно лазив по них, вибираючись майже прямовисними стінами на обвітрені й ковзкі вершини — не з юнацької буйності, а з невтриманої цікавості: скали зберегли на собі сліди великої людської праці з прадавніх часів. Що тут стояв колись замок, не могло бути й сумніву: ті сліди залишились у закамарках, заглибинах, у наскрізних дірах, куди могли входити ретязі й стовпи; повздовжні пази свідчили про впасовані колись між скали дерев’яні стіни… Я споглядав з Каменя невеличке забуте Богом і людьми сільце Урич: у подовгуватій долині над потоком дрімало воно, сонною мрякою повите, з маленькою церковцею між липами й двома корчмами край дороги — єдиними свідками духовного життя; та прецінь вирувала тут колись середньовічна цивілізація: у лісистих проваллях на схід від села, у величезних камінних бовдах, на яких стояв я, забута культура записала глибокими буквами свій літопис — з яких часів, з якої доби, хто ще до Данила і навіщо вибудував тут твердиню? І я уявляв: з–поміж природних кам’яних стін спинався до неба величезний дерев’яний замок із бійницями на захід, а на місці нинішніх сіл Урича й Підгороддя кипіло бурхливе життя воїв і ремісників — захищав Тустанський замок Галицьку Русь від західних завойовників і неприступний був навіть для орди.