Знову символіка? Так. І нехай вічно живе вона в лоні реального, нерозривно з ним поєднана! Щоб розкрити трагедію жовніра, який, покинувши зелені покоси, тяжко карається в касарнях, біль селянина, що плаче над здохлою шкапою, кривду наймички, над котрою знущається жорстока ґаздиня, я мушу спочатку втілити в символічних образах таїну творення. Неправда, що символіка дається легше, то я заспокоював себе. Набагато легше зафіксувати реальні пережиття людини, ніж самому пережити драму різьбяра Доріана, який задля пробудження мармуру жертвує коханою Ілонкою — тільки для того, щоб залишився її чистий образ в архітворі; а скільки мук треба перетерпіти, поки муза на чорному коні відкриє перед тобою мерзоту світу: старого інваліда–жебрака, що затоптує в болото свої ордени, кретина на смітнику, який обглодує людські кістки, звироднілих монахів, що відвалюють гробниці монахинь і лізуть до них на розпусту…
Ні, ні, пане Труш, то ще не знати, що важливіше — примітивний реалізм чи мудра символіка. А хіба Франко не вдавався до символів? Візьміть його Рубача, Чорного й Білого богів, які нашіптують Юрі Шикманюкові, що чинити має, та згадайте врешті його "Мойсея" — символ пробудженого століття!
Яцків забув про Косинюка — реального: образ занапащеного художника блукав між символами, що заполонили уяву письменника. Чим занапащеного — власним лінивством, безвольністю?.. О, як–то легко звалити вину на саму людину, а є ж іще об’єктивні чинники, яким важко підшукати ймення; Боже мій, як важко знайти слово, а ви, пане критик, не маючи поняття, які гори шлаку вергає письменник, поки знайде чистий метал людського слова — воскресить його, заволодіє ним, дасть йому рух і силу й потім різьбить ним, грає, творить, — не знаючи цього, ви нипаєте по словесній поверхності, топчетеся по зільнику, не відаючи, з яких глибин підійшли до того зела соки… Скільки мук мусить пережити письменник, поки виростить цвіт слова; часом з’їдає свої пальці від мізинного до великого й не годен висмоктати навіть того, що чорне за нігтем, а деколи проростає зело з мертвого піску, і не має воно ні соку, ні запаху; яка ж то розпука — боротися із власним будяччям на власному полі! А ви…
Та досить… "Якби ти знав, як много важить слово…"
Ці рядки із своєї поезії повторив Франко в обдертому, із запліснявілими плямами на стінах залі єврейського клубу "Яд Харузім" на вулиці Бернштейна наприкінці 1907 року. Ми, молодомузівці, закінчили тоді розпочату навесні у "Монопольці" дискусію з Франком; прикро закінчилася та розмова, проте назавжди очистила нас од скверни. Ніколи більше ми не мали змоги так зустрічатися з Франком, бо якщо й доводилося бувати разом, то тільки для того, щоб роздягти хворого поета, напоїти з рук чаєм, мов дитину, і з болем спостерігати, як хвороба, наче короїд, сточує його.
Після вистави "Украдене щастя" ми швидко розгримувалися й вийшли із–за куліс до автора, що сидів у третьому ряді біля проходу в уже порожньому залі, оглушений оплесками публіки: вперше драма була поставлена за первісним оригіналом, по якому колись потопталася цензура — Франка примусили з жандарма Михайла Гурмана зробити листоношу, і п’єса втратила сенс.
Франко був марний, на хворобливо–блідому обличчі виступили рудо–кривавими плямами веснянки: він був недужий і розчулений; ми, виконавці ролей: Степан Чарнецький, Ванда Патковська і я, — оточили його півколом, він хотів підвестися, та обидві його руки враз зігнулися, ніби були з лози, Франко важко осів у крісло й прошепотів:
— Якби ти знав, як много важить слово… — згодом він пожвавішав і, глянувши на мене, сказав: — Пане Михайле, ви не грали Задорожнього, ви ним були, дякую… — потім проказав кволо: — Ідіть вечеряйте, я піду сам…
Та ми не хотіли розлучатися з Франком. Нам, аспіраторам нового стилю, навіженим бунтарям проти сентименталізму й трафаретної барвінковості, треба було його тверезого слова, як пиякові склянки свіжого молока, цим цілющим напоєм ми щойно на сцені вгасили печію, тому й не розходилися: хто міг тоді знати, що до Франка добралася недуга, яка швидко сточить його здоров’я…
Поет думав щось своє, потім підвів голову, добродушно глянув на нас і мовив:
— А ви кажете…
Ми заніміли: ще мить, і Франко розговориться, — чекали.
— Ви водно твердите, що треба працювати для світової скарбниці. Добре мовите. Але у свою ви заглядаєте хоч зрідка? Вам треба пам’ятати, що кожен сучасний письменник — слов’янин він чи німець, француз чи скандінавець — подібний до дерева, яке своїм корінням впивається якомога глибше й міцніше у рідний національний ґрунт, а своєю кроною поринає в інтернаціональну атмосферу ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань… Скільки років я ждав, щоб офірувати цю свою нинішню монету в нашу скарбонку… А яка ще складчина потрібна від нас усіх, щоб наповнилась вона вщерть! Хай ідуть до нас покупці — і підуть вони, коли побачать наш добрий продукт. Та добрий продукт зростає тільки на своєму полі… Що й казати: Гете у "Фаусті" боровся не з якимось усесвітнім, а з конкретним німецьким бюргерством, Достоєвський — з російською темрявою, Шевченко — з рабством на Україні, й коли чужинці знаходили в їх творах потрібні для них ідеї, то тільки тому, що їх автори зуміли показати глибину рідного болю, бо ж біль у всіх народів подібний — папуасу так само болить втрата дитини, як і європейцю… Я нині в цьому ще раз переконався: якщо моя п’єса переживе мене, то тільки тому, що я показав уселюдську драму на локальному — бойківському матеріалі. Тож раджу вам: спершу вростайте в рідний ґрунт, а тоді вже витайте в інтернаціональних висотах своїми кронами…
Франко замовк. Ще раз сперся руками о бильця крісла, завовтузився, Яцків допоміг йому підвестися.
Франко поглянув на нас, кивнув на прощання головою, і тоді його погляд зупинився на Ванді. На губах поета закроїлася усмішка, в очах зблисло захоплення; Ванда, яка грала Анну, пильно придивлялася до Франка, немов хотіла уздріти в ньому колишнього вродливого мужчину, бо ж мусив таким бути цей змучений мудрець; Франко прийняв її погляд, залюбувався артисткою й на подив усім зажартував: