Від цієї думки стало на мить моторошно: невже мені все одно? Та ні, не все одно. Але хіба в інших народів теж таке самоїдство? Якого маляра ми мали — Косинюка! І де він! На бруку…. Писав я в новелі "Жайворонок": "Одного не бачили люди в картині — синього струмочка серед незабудок: чи був це струмочок материнських сліз, чи самотня стежка художника?" Не бачили ми, не хотіли бачити, як людина падала з Пегаса, розбиваючи обличчя о брук…
Яцків вийшов на Левину гору й відчув, як заспокоює його виднокіл, посередині якого лежало місто з передмістями й околицями, а за ними увсебіч плили потоки доріг — немов вужі, що, втікаючи від небезпеки, залишали на видноті тільки хвости, самі ж зникали у вибалках, перелісках, лісах. Лише одна дорога — на Київ — прямувала рівно, спокійно, впевнено, і здавалося, що вдалині вона заходить у сизувату імлу неба.
Унизу, між вінком горбів, розташувалося старе місто. Господарювала в центрі Корняктова вежа з трибанним Успенським собором, і никла поряд з нею нехарапутна ратуша з прямокутною будою магістрату; бундючився подібністю до римського собору Петра Домініканський костьол, біля Галицького ринку визирав з–поза високих мурів Бернардинський монастир, зеленіла ренесансним куполом споруда Нового театру на краю Краківського базару; неширокі міські артерії в’юнилися між громаддям будинків, даючи про себе знати пронизливим писком трамваїв, торохтінням фіакрів і цоканням копит; на початку Мостиського тракту зіп’ялися шпилі костьолу Єлизавети, у фанатичній набожності проколовши небо, щоб золотими хрестами засвідчити Богові свою вірність римському престолу; а весь ансамбль міста увінчувався бароковою короною Святоюрського собору.
З другого боку Левиної гори, під самими ногами, стугоніло й скреготіло товарними вагонами Підзамче, брязкіт буфетів відлунював аж на Замарстинів і Брюховичі; був то задимлений, промисловий світ, чужий селянській, хоч уже й зманерованій у літературних клубах, театрах і кав’ярнях душі письменника, проте Яцків відчував, що в цьому промисловому районі таїться щось загадкове для нього, жорстоке і сильне, яке повноправно увійде колись у цивілізовані квартали, бо само є елементом новітньої цивілізації, ним ще не пізнаної; а пізнавати її доведеться й доведеться змінювати нинішні анемічні урбаністичні смаки, просякнуті сигаретним димом і коньячним духом кав’ярень.
Місто дихало зовсім близько, поруч, по той бік і по другий бік Левиної гори, а парубоцька, наслухана ще в глухій Лесівці на Станіславщині пісня, що закінчувалася зухвалим куплетом —
Не так на очі, не так на очі, як на русу косу,
Зажурилися тяжкі вороги, що вінка не доношу,
— звучала десь надто далеко, за дев’ятьма перебродами, муляла ще тугою серце, та щораз більше чужавіла; і картав себе письменник за те, що болить йому ця пісня, а вернутися до неї не має вже ні змоги, ні охоти.
Утікати зі Львова? Куди і для чого? З атрофованою сільською душею, звиклому до бруку вертатися забутими дорогами в неіснуючий уже для нього світ?
Хто мав силу, пізнавши втомлюючий ритм міста, міські принади, кіптяву й бруд, світло науки й темряву злидоти, покинути його і вернутися в благословенну тишу села? Назвіть такого — і я фондую пляшку кубинського рому. Дві! Хіба Франко не втікав у Нагуєвичі в нестерпні хвилини життя, а потім не перебрідав знову Стікс до міського пекла, бо не міг жити без оточення, яке давало йому снагу й кошмари мук? А думаєте, Шевченко, який просив у Бога небагато — тільки хату на березі Дніпра, покинув би Петербург, у якому сформувався, в якому живився чистою водою й отруювався стоками оточення? Нізащо в світі.
Так сарна, приручена лісничим, мріє про лісову волю й ніздрі роздуває на осінній рев, та лісництва не покидає, бо вже не вміє жити життям своїх братів.
Яцків знав: повернуться вони компанією з Урича до Дрогобича — там він ще переконуватиме друзів, що поїде в село свиней пасти, але не стане впиратися, коли друзі затягатимуть його в тамбур; увечері дома, готуючись до сну, дістане з валізи піжаму, мило й рушничок, і все стане на свої попередні місця, і ніколи й нізащо він не покине Львова, і буде в ньому страждати й радіти до останніх своїх днів, — життя минуще, а Львів вічний.
І вічним у ньому буду я. Можливо, не як письменник, цього знати не можу, а як людина, яка цілковито належала до львівського середовища, функціонувала в ньому, любила його, підтримувала й бажала в міру своїх сил підняти те середовище з трясовини святенницького лицемірства, бундючного фразерства, запічкового патріотизму, шовіністичного багна — до рівня елементарної людяності.
Яцків почав спускатися з Левиної гори до вулиці Куркової, щоб нею зійти вниз до Народного дому. Треба спочатку сповнити свій обов’язок перед Учителем, а там — як Бог дасть.
Ішов і думав: хто ж прийде?
Ідею вибити на вершині Урицької скали напис на честь сорокаріччя творчої діяльності Франка подав Карманський. Він добре знає тихого, що й по кав’ярнях не ходить, скульптора Ореста Майданюка, той радо поїде до Урича з різцем і долотом.
Можна було б запросити Косинюка, та покотився чоловік по похилій після смерті Адама Коцка — немов з прив’язі зірвався. Звалили вину на Шпатька: треба ж для заспокоєння совісті визначити причину чийогось нещастя. Звісно, в результаті винен Шпатько, а хто кинув Косинюка в його обійми? Соромно признатися?
Те їхнє приятелювання почалося з першої нашої зустрічі в "Монопольці". Ми залишили в кав’ярні Косинюка, наївшись і напившись за його рахунок, і не покликали з собою — він мав усі підстави вважати, що Шпатько найдобріший серед нас. Егоїсти, зайняті кожен собою, яке ж маємо тепер право базікати, що тільки там, у далекій еміграції, люди вмирають з голоду на очах ситих?.. Хто ж із нас все–таки винен? Замріяний Карманський, мовчазний Пачовський, зарозумілий Луцький чи я? Почекайте, але ж був ще й Франко — може, він винен? Дурниці говорю… Але чому б і ні? Ми всі після тієї розмови з Франком, кожен по–своєму, пішли за ним — крім одного Луцького. Ми давно вже були призвичаєні до Франкових вимог, у всякому разі не боялися його, а для Косинюка він міг здатися надто важким і неприступним. Зі Шпатьком набагато легше… А може, Ванда винна: після вистави "Украденого щастя" в залі "Яд Харузім" на вулиці Бернштейна трапилося несподіване: Ванда Патковська, яка так славно зіграла зі мною Анну, лишила в розпачі закоханого Карманського й здивованого Карла Адвентовича і пішла з Косинюком…