А він захотів бути вільним. Окремим тілом… А може, так повинно бути, хто пояснить мені?Коли владця й співець заодно, тоді й чин їх удвоє значиміший, і якщо твориться чин справедливий, то й удвоє він справедливіший. А коли ні — то союз владці й співця удвоє більше зла приносить? Так, бо непідвладний співець може погамувати неправе діло володаря. Але ж, ставши окремою неконтрольованою силою, він матиме змогу створювати рівнозначно і красу, і потворність… Де, в якому місці найдоцільніша спілка влади й мистецтва? Де та межа між доброчесністю й злочинністю, на якій повинні зійтися правитель і співець? Що є мірилом добра і зла — мистецтво чи закон? Але ж оборона рідного краю — це добро, на сторожі якого стоїть закон, і його уособлюю нині я. Чому Митуса не захотів стати зі мною поруч?
…Митуса надпив з чаші вина, поставив її на стіл і промовив:
— Я ненавиджу тебе, князю, люблячи, ти ж мене любиш ненавидячи. Я ненавиджу твоє властолюбство, жорстокість і несправедливість, шануючи твоє міцне владичеське начало, ти ж любиш мою пісню, та ненавидиш незалежність. Як нам змиритися? Підкоритися твоєму началу й убити в собі свободу творення? Кожну пісню починати з твого імені, а не з імені простого ратника, з яким на полі бою рівні єсьте, бо ж проганяє ворога не княжий клич, а меч ратника, і не підніметься озброєна рука воїна без княжого поклику. Якщо погоджуся стати твоїм придворним співцем, то хіба моя згода не стане тією ж самою смертю, до якої хочеш присудити мене за непокору?Ба ні, удвоє гіршою. Бо насильницька смерть пісні моєї не уб’є, покора ж — навіть не народить. Воля твоя, княже. У твоїх руках суд над моїм тілом, у моїх — над твоїми діяннями. Все гине на землі, та ніщо не зникає безслідно: залишається пам’ять — добра і зла.
— Отямся, Митусо! — в голосі князя чулася погроза. — Чуєш, князь тебе просить: відмовся від своїх зухвалих слів. Як смієш ставити свій присуд вище мого? Воістину рече безумець у серці своїм, яко ність Бог…
— Я відповім тобі, князю, інакше — рече співець в серці своїм: єсть Бог і єсть він моїм Богом. Пісня, господине, розширює межі світу, вона сягає далі, ніж буденне життя, яким керуєш ти. Князь може жити тільки в державі: з загибеллю держави гине й він. Земля ж залишається, а на ній народ. Що інше підтримає його на дусі, як не пісня? Тільки з нею він пройде крізь століття неволі. Тому вона сильніша від закону. Пісня вбирає все, чим живе людство, і увібраний досвід людству потім віддає. Пісня пізнає ще не пізнане й дарує пізнане людству в його власність. І, приймаючи цей дар, народ піднімається над своїм буденним життям, над справедливими й несправедливими, та все ж минущими законами — до висоти і змісту пісні.
— Ти сам не хочеш жити, Митусо, — мовив суворо князь.
Митуса гірко посміхнувся.
— Хто б не хотів… Та вислухай, князю, коротку притчу. Може, вона промовить тобі те, чого я не зумів повісти на свій захист… Прийшли якось люди до майстра замовити розп’яття, і спитав майстер, якого вони бажають мати Ісуса — живого чи мертвого? Подумали люди й вирішили замовити живого: якщо він чимось їм не вгодить, то завжди можна буде його розіп’яти, а мертвому відразу треба поклонятися. Не квапся, господине, підносити меч над моєю головою, для поклонів ще буде час, а нині, коли народові випадає з рук зброя, може пригодитися моя жива мисль.
Князь гукнув оружних воїв і велів їм вивести співця.
…Данило зійшов з галереї в дитинець, настала пора будити залогу. Зореслава підвелася з колоди й пішла йому назустріч.
— Зупинися, князю, — звеліла.
Ховались по ізворах сутінки, розповзався долинами туман. Світало.
Світало. Східний зріз Каменя, витемненого росою, вибілювався вкрадливим розвиднем, і поздовжні шрами на ньому виполіровувались сталевим полиском. Нічні сутінки припадали щораз нижче до залопушених потічних низовин, щоб там, зачаївшись, оберігати нічну вологу цілий день; докурювалися цівочками дими на горах і стиха зникали, залишаючи по собі запах горілої гіркоти; день, який тільки–но починав проколюватися, владно проганяв містерію святоіванської ночі, бо мав бути буднім, звичайним, і знали й ми з Адріаною: все, що вдалося нам уздріти, йдучи поночі лісовою просікою, набере вдень іншої фактури — звичайнішої, прозаїчнішої, суворішої.
Не знаю, як Адріані, а мені було шкода, що закінчується наш спіритичний сеанс; зійде сонце, почнеться праця, і хтозна, чи вдасться нам колись ще раз викликати з ефіру зматеріалізовані мислі тих, хто був до нас, як це трапилося сьогодні. Та втішав я себе тим, що просіка довга, до сходу сонця ще далеко, до Каменя — добрий шмат дороги й магія купальської ночі для нас ще не ослабала.
Білота розвидня просвітила, мов рентген, прилеглий листочок Адріаниного вуха, вирожевила мочку, і я подумав, що в цю мить профілі у Адріани зовсім не схожі один на одного; той, що від мене, був затінений і сумовитий, а від сходу, напевно, світлий і втішений; я захотів побачити той другий бік обличчя й долонею повернув її голову до себе. Половецькі скісні очі жінки стали великими, наче вона здивувалася з моєї сміливості, проте мимовільно наблизилась до мене й, легка мов павутинка, увійшла в мої простягнуті руки, коли ж я доторкнувся губами вибіленої переддосвітком її щоки, здригнулася й прошепотіла:
— Ви запізнилися, маестро… Нині Купала, русалії уже минули.
І тихо вислизнула з–поміж моїх рук.
Одну лиш мить нам було затишно й добре, а коли почала вкрадатися ніяковість, Адріана заговорила, щоб вивільнити нас обох із стану незручності:
— Скільки сюжетів накидали ми з вами цієї ночі!.. Як ви собі з ними дасте раду?
— Це ж чорновик, — відказав я. — До справжнього роману з часів Івана Франка ще дуже далеко. Та й не під силу це одному авторові.
— А скажіть, тільки не гнівайтесь, — Адріана сторожко глянула на мене, — ви ніколи не відчуваєте ніяковості, коли пишете про більших за себе людей? Невідповідності?..
— Завжди відчуваю… Це тяжке і прикре відчуття. Думаю не раз: якщо мені належиться певне визнання, то не за всю працю — вона для мене необхідна, як кожному своя робота, — а лише за подолання того бар’єра невідповідності, коли автор з надмірним зусиллям мозку переступає самого себе, стає хоча б на мить дужчим від своїх звичайних можливостей. Цей стрибок вартий віддяки…