Три дні і три ночі з короткими перепочинками, щоб тільки коні попаслися, скакав князь із своїми охоронцями, квапився, бо серце муляла тривога за долю Тустанської фортеці, яка стоїть зовсім недалеко від поруйнованого Львова: це останній захист і опора, князь збере сюди всі сили й таки скаже орді: "Тут стань!", — сам же перебуде в потаємних гридницях Синєводського монастиря, звідки вирядить послів до угорського короля.
Князь безжально пришпорював змиленого коня. Третього дня надвечір він нарешті уздрів Золоту гору над устєріччям Опору й Стрия, та замість білого частоколу й золотого хреста на зеленій бані церкви Святої Богородиці побачив лише чорне згарище і втямив, що запізнився. З тривогою вдивлявся в західну далину — там бовваніли під важким осіннім небом вежі Тустанського замку: фортеця ще стояла, й Данило погнав коня бездоріжжям попереду ратників, щоб допасти до в’їзних воріт, встигнути підняти міст, а потім разом із залогою загинути в останній сутичці з ордою.
Тихо пробиралися хащами, залишаючи ліворуч головатий Жолоб, прямуючи навправці до Соляного гостинця; князь знав, що тустанський воєвода Чермний обставляє найвужчі путівці оружними дозорцями, тож наготовився відповісти на оклик, але осіння густа пітьма була німотною, і князь усе більше насторожувався: а може, у замку вже хазяйнують ординці?
Чотиризрубна фортеця впилася шпилями в навислі хмари й теж німувала; князь зупинив коня на тому місці, де мав закінчуватися підйомний колодний міст до в’їзних воріт, — моста не було, на його місці чорнів глибокий рів, і зрозумів Данило, що замок ще не взятий, а залога готова до оборони.
З дитинця, заступленого дубовими воротами і високою рубленою стіною з частоколом, у нависле небо пробивалося жовтуватим круж:алом світло вогнища; гомону, розмов, брязкоту зброї не було чутно; князь ще раз упевнився, що залога жива і разом з оружними дозорцями готова в кожну мить оборонятися. Гукнув півголосом, щоб одчинили ворота й опустили міст. На сторожовій вежі на тлі освітлених вогнищем хмар виступила голова ратника в шоломі: вартовий мовчки придивлявся до вершників, що тінями стояли за ровом; потім Данило помітив ще з десяток таких шоломів над зубцями частоколу. Почувся тихий ляск долонь, і забриніла в нічній тиші натягнута тятива. Князь поквапився назвати своє ім’я.
Зникли голови в шоломах на зубчатій стіні, за хвилину проскрипіли підойми, на рів опустився міст, який щойно був другим заборолом при в’їзних воротах По ньому сторожко ступав ратник з оголеним мечем.
— Я воєвода Чермний, — мовив воїн. — Підійди ближче, щоб я побачив твоє обличчя.
Данило беззаперечно виконав наказ, тоді воєвода поклонився і пропустив уперед князя та його охоронців.
— Що привело тебе сюди, князю? — спитав, коли міст знову став другим заборолом.
Князь підступив до варти, протягнув до вогню закоцюблі пальці.
— Лихо, воєводо. Орда вже тут?
— Тут, князю. До замку не підступає, бо й підступити годі: я наказав опустити шлюзи й гаті, Вороновий потік став озером. На Соляному гостинці дозорці пропустили вас; та вернутися по ньому можна тільки з мого дозволу, бо на сигнал із замку відкриваються вовчі ями. Та й шість пороків[43] стоять на зрубах.. Ординці розклали намети над Стриєм: як дізналися мої розвідники, ждуть, коли княжич Лев, який минулої седмиці мури Львова розметав, приїде сюди й Тустанську фортецю спалить.
— Не буде цього, — спокійно мовив Данило, і розпогодилось чоло у воєводи.
— Спасибі, князю. Ми так само між собою порішили.
Князь зігрівся біля вогню, розглянувся. Довкола стояли
озброєні вої з суворими обличчями. Заспокоєний Данило розстебнув ярицю на грудях, присів на колоду й аж тоді побачив за ватрою жінку в кольчузі: сумними очима, наче не помічаючи князя, дивилась вона незворушно, як облизують пломінці вогкі поліна.
Схопився князь.
— Що тут робить жінка? — суворо спитав воєводу.
— Нині у всіх лихо… — знітився Чермний.
— Полюбовницю завів у лиху годину і хтивість сієш серед ратників? — розсердився Данило.
— Ні, господине, — вже спокійно відказав воєвода. — Нікому ця жінка не належить. Прийшла живот свій оддати за отчину — замість мужа свого, убитого за твоїм повелінням.
— І — за отчину?! — звів брови князь.
— Право княже — милувати й карати. А отчина є отчиною поза твоїм правом, справедливим чи несправедливим.
— Хто ж ця білоголова? — поник голос у Данила.
— Жона Митуси, Зореслава, — мовив воєвода, і аж тоді підвела на князя очі жінка.
Майнув тільки мент моєї уяви, в який уклалась візія далекої історії, пов’язаної з Уричем, — моя, а не Франкова, я це добре усвідомлював. А втім, я переконаний: трагедія Данила Галицького, проблема занепаду Галицько–Волинської держави не могла не входити у сферу Франкових зацікавлень. Передчуваючи наближення революційної боротьби за волю народу, письменник не міг не задумуватися над подіями, що стали початком неволі, над проблемою збереження закладених у часи стародавнього народовладдя сил, які допомогли народові залікувати рани й залишитися живим — хай у летаргічному сні, але здатним до пробудження.
У цьому мій ключ до роману з часів Івана Франка? Чи в тому написі на вершині скали, який хочу відчитати? Мені треба з кимось розмовляти, викладати уголос свої думки — кому?
Я несміливо підходжу до археологів; вони порозсідалися хто де, а біля самої ватри на колоді сидить молода жінка; її вродливе залите червінню обличчя виглядає сумним, і я ловлю себе в цю мить на думці, що не радість, не втіха, а глибока туга властива душевному станові жінок усіх часів, бо їм суджено народжувати життя, призначене для смерті.
Жінка підкладає у ватру галузки пахучої смеречини, вогонь нарешті спалахує й висвітлює її постать у грубому, мов кольчуга, светрі, скісні половецькі очі, прилеглі лис–точки вух, розтулені, ніби від схлипу, губи; я бачу тепер у ній Зореславу, яку тільки–но вигадав, і мені стає втішно, що моя уява ожила в образі незнайомої жінки.
Але я здираю з очей романтичний флер, навіяний магією купальської ночі, підступаю до Михайла Федоровича, єдиного мого знайомого серед нового товариства, — може, на цей раз удасться розпочати розмову з ним? Сьогодні вдень він не був готовий до неї… "Що могло цікавити Франка в Уричі? Історія, друже, історія. Але відкладімо ці справи до завтра: в купальську ніч раз на рік треба очиститися від буденного накипу біля вогню, в купальську ніч виходять з недеїв лукаві босоркані й незлобні літавиці на залиті місячним сяйвом галявини, в цю ніч приходить ще й натхнення…"