— Скажу, князю, — відклав Митуса кубок з вином. — Ти мовиш токмо про бояр і про себе. Про кмета, сином якого я єсьм, про смерда, про невольника — про тих, хто єсть народом, ти й не згадуєш. Зависоко сидиш — не бачиш… Проте чому ні — згадав: бджіл душиш, щоб мед їсти. Ти наказав скарати болохівських бояр — трутнів, а тисяцькі твої винищили простолюд — бджіл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? А те, що повертаєшся на шлях свого жорстокого вітця, — немудро чиниш. Не можна на старе повертати… Не про бояр моя пісня — про народ. І ти в ньому, князю, шукай нових сил. Сам кулак уже не допоможе. Час тяжкий, то й зброю ліпшу треба мати. Не лише меч важитиме віднині, сильніша зброя від меча — мисль.
…Зореслава підкладала поліна у вогонь, князь придивлявся до неї і впізнавав: після перемоги над тевтонцями він увійшов до Галича русального тижня, на знак звитяги повісив на Німецьких воротах свою хоругов і звелів відправити в соборній церкві Богородиці Службу Божу. Тоді вінчався славний співець Митуса з тустанською красунею Зореславою, і князь благословив молодих.
— Ми вже не виправимо своїх помилок, професоре, — сказав після довгої мовчанки Франко. — І нічого вже не додамо до того, що нам вдалося зробити. Продовжувати наші добрі справи й виправляти наші помилки буде нове покоління в новому столітті. А наша праця стане часткою суспільної матерії, форми якої нині можемо лише передбачати… Але в тих нових суспільних формах буде свій чіткий порядок, і звалювати до однієї купи грішне з праведним, як це ви тільки–но спробували зробити, ніхто не дозволить. Так, ми батожили словами наш народ, щоб розбурхати його з мертвої сплячки, та водночас і говорили йому, хто він і яке його майбутнє. "Борітеся — поборете!" — закликав Шевченко, і Леся будила уярмлених: "А хто ж були ті вояки одважні, що їх під прапор свій зібрав Спартак?", і я ніколи не сумнівався у нашому майбутньому: "Та прийде час, і ти вогнистим видом засяєш у народів вольних колі"… Куліш же відправляв над народом панахиду блюзнірськими рядками похвали цариці Катерині, яка "гадюку за Порогами убила"…
Ольга Федорівна не зводила очей з Франка і професора, слухала їхню розмову, а сама вся в напрузі прислухалась до тиші у горішній кімнаті. Франко вже розповідав гостеві про свої гімназійні часи в Дрогобичі, згадував трактирню Єгера й Тептюжівський ліс, а тиша нагорі щораз дужче непокоїла жінку, й вона поступилася в коридор.
Почувся легкий стукіт у двері — до кімнати увійшов Стефаник. Франко нерозуміюче дивився на гостя, дивуючись, що привело його сюди з далекого Русова; погляд поета потеплів, він підвівся, щоб привітатися з молодшим колегою, ступив крок — і раптом здригнувся від проймаючого крику Ольги Федорівни в горішній кімнаті, де лежав хворий Андрій.
— Не розповідайте далі, — прошепотіла Адріана. — Мені стало страшно: навіщо долі треба було ще й смертю сина ранити і так безжально пошрамованого Франка?..
— Хіба ви не знали цього факту? — спитав я.
— Як — не знала? Я ж філолог, працюю в університеті. Археологія — моє хобі, а наш Михайло Федорович радо набирає ентузіастів… Знала, звичайно. Але в цю хвилину, коли ви розповідали, я відчула всю безодню невимовного болю поета.
На мить я зрадів, що випадок послав мені компетентного співрозмовника, та водночас відчув у душі жаль: купальська ніч ніби стускніла, а ми обоє враз стали звичайними давніми знайомими. Я глянув на Адріану — при світлі місяця смутніло її обличчя — й знову побачив у її очах ту ж предковічну, властиву тільки жінкам скорботу.
Ми довго мовчали, немов утратили контакт чи вибиралися з якоїсь незручності. Врешті Адріана проказала ледь чутно, сама до себе:
— Невже не було у Франка напередодні ювілею хоча б єдиного світлого проблиску?
— Мабуть, не було…
— Мусив бути… І я знаю: велику радість мав Франко — лист від Лесі Українки!
— Від Лесі Українки — лист? Не було його. Леся лежала тоді в Сурамі смертельно хвора.
— Був лист від неї! — вперто вимовила Адріана. — Був… Повинно у вашому романі проблиснути хоч трохи світла, вигадайте… Або ні — не ви. Про лист від Лесі Українки розкажу я. Слухайте…
Вона занурила пальці в своє довге волосся, стягнула його туго назад повище вух, і я побачив Лесю Українку — достоту таку, як на одній із кримських фотографій.
IV
Cher Maitre! Дорогий пане–товаришу… Ви дозволили мені так звертатися до вас, і за це я вельми вдячна: таке звертання робить мене рівноправною з вами. Рівноправною, але тільки перед обличчям вічності; нині ж я, як ніколи раніше, дуже чітко усвідомлюю той дистанс між нами — учителем і ученицею, мозолеруким каменярем і білоручкою, витонченою хворобами, родительською опікою, салонною освіченістю й безнастанним навчанням у суворій школі Івана Франка, який, проте, рідко коли мав час для витончування себе самого, бо з ранку до ночі був зайнятий розчищуванням плацу — для мене і для таких, як я.
Кажу про рівноправність, яка полягає не в кількості створеного, не у вагомості й цінності літературної продукції, а у самій лише відвазі назвати себе в наш час поетом і до останньої хвилини життя не зректися цього звання.
Скажете, що я зарано заспівала заупокійної: я ж іще досить молода та й ви не дідуган, живуть же люди і до ста літ, дай Боже й нам, es lebe das Leben[51], яке вже кому суджено! Я зовсім не збираюся правити завчасно панахиду по нас, та про цю рівноправність — перед майбутнім — примусила мене задуматись не так моя недуга, та й ваша — теж, як жорстоко несподівана смерть Михайла Коцюбинського цієї весни, адже йому не виповнилось і п’ятдесяти. Чому ми так дружно й рівноправно стали зникати, немов голодного переднівку? Чи це симптом грядущого лихоліття, напередодні якого, щоб не бачити його, не спливати кривавими безсилими сльозами, відходять найраниміші люди? А чи настає зміна поколінь, бо — як сказав колись поет — "не нам, знесиленим журбою, роздертим сумнівами, битим стидом, — не нам тебе провадити до бою", і звільняються місця для новітніх Єгошуа — месників дужих, що приймуть нашу зброю?.. Я не втішаю себе марним оправданням нашої немочі, проте кажу–таки в цьому, можливо, останньому листі до вас: хіба то мало — вижити голодного переднівку й не стати злодієм, убивцею, самовбивцею, жебраком, а коли й не вижити, то залишити для дітей хоч дрібку духовного харчу? Хай наші страждання і знесиленість стануть актом звинувачення не нам, а тим, хто не дав поетам можливості наповнювати духовним харчем світові шпихліри, а лише здобуватися на прожиток, щоб не загинути голодною смертю.