"Ви назвіть мені хоча б одного вашого поета, який би з однаковою майстерністю володів одночасно художнім словом і філософською думкою!"
"Леся Українка", — відказав я, не задумуючись.
"Так це ж модерн! — розвів Пшибишевський руками. — Я дивився у Львові її драму "Блакитна троянда". То така річ, що нерви видно!"
"Слава Богу, що ми виплуталися з казуїстики терміну. Бо що таке модерн? Нове…"
Я підвівся й розкланявся. Відчув себе переможцем. Пшибишевський ніколи й нікому не визнавав рації, я знав про це і не бажав його признань, та сталося таке, чого я не міг сподіватися: він підійшов до мене, клякнув і поцілував у коліно.
Мене ніби хтось штовхнув у груди, я сахнувся назад, та він, сп’янілий, підповзав і говорив:
"Я землю цілую, а не ваше коліно. Я землю цілую…"…Ванда зваблювала мене великими сірими очима, я намагався уникати її погляду: артисток я любив тільки на сцені, а в натурі вважав їх холодними професійними кокетками, які при кожній нагоді хочуть упевнитися в своїй надзвичайності; проте, зрідка позираючи на неї, я вловлював у її очах сум. Від чого він — від самотності, розчарування чи, може, від усвідомлення, що справжнє життя тільки на сцені, а лицедійство починається тоді, коли сходить з неї?
Можливо, й так. Розмова Пшибишевського з молодополяками її явно не цікавила: певно, чула вже в сотий раз; заламуючи губи, стримувала позіхання, знуджено поглядала на Станіслава; видно, цікавив її тільки я: "Хто ж він такий, яка його мова?"
Та я мовчав і слухав. Я аж потім, обдумуючи розмови в кав’ярні "Pod balonikiem", з’ясував для себе, що це була остання спроба Пшибишевського виграти битву за
"Молоду Польщу", з якою найавторитетніші митці рішуче зривали зв’язки, полишаючи свого божка з дилетантами і пройдисвітами. Пшибишевський програвав. Він зробив промах: свій "храм без Бога" взявся будувати з побожними мужиками. Оркан на цей час написав уже повість "Комірники" — про своє Підгалля; Тетмайєр — теж селянин з Підгалля — перестав оспівувати культ тіла й поки що нічого не друкував; син селянина з Куяв Ян Каспрович нині розчарував Пшибишевського п’єсою "Бунт Наперського", і на ньому божок зганяв свою злість.
— Франко, знову Франко! Я високо ціную ваші поетичні знахідки, Яне, але для вашого захоплення бунтарем, який піднявся проти своєї держави, коли її валив Хмельницький, не знаходжу виправдань. На чиїй ви скрипці граєте? Ось вам, — він подав Каспровичу тоненьку брошуру, — вчора придбав: "Satyrykon", виданий у Ярославі. Це відгук на вашу п’єсу. Я вам прочитаю лише одну строфу, — Пшибишевський взяв назад брошуру:
Więc w sztuce Franki Iwana poglądy.
Iwana Franki? Wszak wy przyjaciele?
I takie rzeczy się nie zapomina,
Ze Chmielnickiego obydwaj czcicieli[49].
— Ми з Франком і досі приятелюємо, — холодно відказав Каспрович, — незважаючи на його колючі завваги з приводу моєї книги поезій "З селянського загону". Ви більш амбітні, Станіславе: Франкової критики ніяк стравити не можете… Крім того, нині ваша аполітичність тріснула, як ялинкова кулька.
— Мене політика не обходить і далі, — хмикнув Пшибишевський. — Я лише не розумію, навіщо ворушити історію… Але ж пиймо, пиймо, панове!..
Жуїр ніби чекав цього моменту: він поквапно вставив з очевидною метою принизити мене:
— А й справді, навіщо доводити, що, приміром, польське нині місто Ярослав заснував Ярослав Мудрий, а Данило Галицький — такі ж польські міста Холм і Львів?..
Я різко повернув до нього голову, та Пшибишевський продовжував своє:
— Я не проти творів про Костку Наперського чи Хмельницького, або ж якогось там Людовика, але не ілюструйте історію, не моделюйте історичні факти під свій смак, бо завтра хтось вам усе це перекреслить і продиктує розуміння своє. Беріть вічні теми. Зображуйте не полководця, а митця: чи ж то не було тоді шпільманів, міннезінгерів, боянів, скоморохів, які стояли понад плебейством королів, цезарів і князів?..
"А чи стояли — понад? — подумав я тоді. — І взагалі, хто стоїть вище у тій вічній супрязі владики й митця з властивими їй антагонізмом і єдністю? Франко, приміром, звертався в молодості до теми Митуси й Данила Галицького, та йому не вдалося розв’язати цієї проблеми; згодом він над Митусою й Данилом поставив Захара Беркута: історію робить не вождь, не митець, а народ. Це так. Але ж народ мусить мати і владик, і співців: одні й другі йому однаково необхідні. До проблеми вождя Франко звернувся потім у поемі "Мойсей" і показав його в образі терну — колючого, жорсткого й відданого народові. Рівносильного ж твору про митця не створив… І все–таки, хто мав рацію на позвах: Данило чи Митуса? Що відповів би я, коли б про це спитав мене Пшибишевський? Вождь, який керується владою і правом, чи поет, котрому доступні незвідані сили людської душі? А може, обидва праві й у правоті своїй нерозлучні, мов близнюки? Хто мав рацію: Митуса, який хотів стати на сторожі сумління князя, чи князь, який узяв на себе обов’язки терну, а надмір сумління й жалості заважали йому керувати народом і оберігати його?"
— Зореслава… — повторив за воєводою Чермним князь Данило і пригасив у душі збентеженість. — Не знаю тебе, жоно, та коли свій біль за кривду потлумила й маєш волю стояти з нами, то дяка тобі: жіночі руки завтра знадобляться, рани перев’язуватимеш… А у смерті мужа твого, Митуси, не я повинен — він сам не хотів жити.
Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворість оживила прив’яле обличчя жінки, вона пильно дивилася на князя, ніби намагалася осягнути розумом велич цієї людини, яка все своє життя посвятила рідному краєві, мужа благородного й сильного, котрому підвладні закон і благодать, повелителя, рятівника і — вбивцю.
При останніх словах князя половецькі очі Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум’ям, та тут же згасли й зосталися спокійно–зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:
— Мій муж не міг бути самовбивцею, ревно бо любив землю свою й жити для неї бажав.
Данило мав силу встояти поглядом перед жовтогарячим полум’ям гніву, що зблиснув у її очах; крутий норов князя легко приборкував навіть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою скісних очей, в яких лагідною барвою тінився докір, витримати не зміг — опустив повіки. Впевнений був, що Зореслава цього не зауважила: язики вогню розділяли їх обох, — а втім, навіть тут, перед обличчям смерті, вони перебували в окремих світах; однак миттєву князеву слабодухість помітила жона Митуси, й це додало їй отухи — не до помсти, а для натужної задуми: чому князь, наділений од Бога розумом і добротою, убив співця?