Костриця дмухнув — легка хмарка пилу заграла в навкісному промені, що проникав сюди через вікно, крізь охайно фарбовані грати. Блакитні. Під колір літнього неба. Може, через це й не завважував їх раніше. Але сьогодні од них повіяло холодом, нудьгою, безпросвітністю...
...Що там Іван натворив — хтозна. Батько казав, що так, за нізащо посадили. За так не посадять, авжеж. Два роки пожив на усьому казенному, випустили достроково. Прийшов додому. Батько попоїздив до Києва, де там — прощай інститут. Костриця не забув, що він тоді сказав братові: "Закон є закон..." — після чого брат матюкнувся, і вони довго не розмовляли. Костриця й не образився, аякже, кому своє не болить, а те, що держава страждає од таких, як Іван, що такі, як небіж, позбавляють людей спокою, та що там говорити, закон є закон, переступив його, от і летиш у прірву, слава богу, не сторч головою, вернувся Іван живий-здоровий, ще й спеціальність здобув неабияку — газо-електрозварювальник, отако-о! Золоті руки в хлопця! Якби не тюрма, може, й не знав би ніколи, для чого на світ появився. Увесь у дядька! Відчув не те що задоволення, а щось схоже на потаємну гордість, бо його обидві доні хтозна в кого і вдалися: то шлюб, то розлучення, то й просто так... Менша аж у Африку попала із якимось їхнім принцем, поїхала — і як у воду впала, ось уже рік без вісточки.
Двері розчинилися раптово, і Глушко прямо з порога забасив:
— А я ж чого заходив, чи це бурі магнітні, чи той урка твій голову замакітрив, бачився вчора з Дмитренком Сашком, він уже в райцентрі, ти знаєш...— Костриця кивнув.— Побалакали, погомоніли та й згадали, що це ж уже двадцять п'ять після школи минуло. Він за те, щоб нам зібратися хоч невеличким гуртом та якось відзначити чверть віку. Ще й учителі живі, поспіваємо, дихнемо спогадами юності, як?
— Міг би й не питати.— Костриця підвівся і потягнувся.— Товариство — святе діло. Голосую обома: за себе сьогоднішнього і вчорашнього.
— Так і знав! — Глушко посміхнувся, за ним посміхнувся Костриця, і вони вдарили по руках. Аби й Дмитренко був, теж посміхнувся б, але Дмитренка не було, він тепер — директор районного Будинку культури, а ще десять років тому тут, у рідному містечку, керував народним ансамблем бального танцю та в кількох сільських клубах вів гуртки художньої самодіяльності.
Двері легенько рипнули — Глушко вийшов, залишивши п собі нечутний протяжок, немовби війнуло?із літ юності, шкільних коридорів і класів, де їм не було затісно, як тепер ось у цім кабінеті з одним заґратованим вікном, за яким, крім траншеї під природний газ і купи вивернутої землі, погляд Костриці нічого не вхоплював, проте... "Лаванда"! От-от "Лаванда", так звався туристичний комплекс між Алуштою і Ялтою, де він відпочивав минулого року завдяки знайомству старшої дочки з директором, вічно заклопотаним і неприступним, так і не вдалось поговорити. Хай собі живуть, як знають, не маленькі, не сповиєш. Але ж гарно на морі, гарно!
Спогад про море югнув ластівкою перед оком і вмить щез, поступившись іншому, давнішому, що його Костриця вперто залишав у підвалах пам'яті, думав, замкнув навіки, аж ні...
...Стояла спекотна весна. Суховії ганяли пісок, укриваючи ніжну зелень шаром пилу, і вже то там, то там вуркотіли мотори електродвигунів — найохайніші поливали дворища. Дорогою до чайної, де й мали зустрітися із Дмитренком, Костриця похопився: так і є, забув гаманець. У сейфі, куди за давньою звичкою, прийшовши на роботу, клав його разом з годинником. Нерішуче зупинився, та все-таки вирішив повернутися. Дмитренко трохи зачекає, а може, і вип'є якийсь кухоль пива без нього.
Кабінетна тиша й прохолода додали йому спокою, ну, що ж, вернувся то й вернувся — то все забобони, але, кладучи гаманець у внутрішню кишеню піджака, намацав ребро фотокартки і знічев'я вийняв її — на нього привітно глянули широко розкриті очі небожа Івана — підпис він знав напам'ять, перечитувати не став. Місяць тому Іван прибув додому, до нього ще не заходив, мабуть, батько щось-таки набалакав, од людей знав, що випустили достроково, за зразкову роботу і поведінку.
Три роки проносив фотокартку в кишені, не відчуваючи, що там щось є, що в ній живе людина, так-так, людина, а не фотокопія, і вона, ця людина, весь час дивилася на нього крізь підкладку піджака, светр і сорочку, крізь шкіру і ребра...
Куди дивився Іван своїм світозахопленим сімнадцятирічним оком?
Отоді Костриця і поклав фотокартку в течку, а сейф замкнув і поспішив до чайної, де мав зустрітися із Дмитренком за кухлем пива.
З тих літ пам'ять небагато й зберегла, хіба що радість від новенького кабінету, але це, швидше, була радість будівельника, адже він власноруч підганяв двері, вставляв грати, шпаклював, а вже потім фарбував підвіконня, лутки. Проте й ці миготливі видіння накладалися на чітку, як фотографія, картину того дня, що об неї час од часу вдарявся спогад Костриці, вдарявся й відпадав, мов немічне ластовеня від внутрішньої шибки.
Костриця ще раз помітив бурувату пляму на стіні свого кабінету, на стіні, де ніяких плям не було, бо він сам нещодавно зробив маленький ремонт: пообмітав павутиння, побілив, одне слово, освіжив кімнату, що вже десять років слугувала йому, а він їй, тут він востаннє бачився із молодшою дочкою, це тут вона і сказала йому: "За мене будь спок... В Африці повітря чисте, не те що в тебе тут..." А чого це тут не чисте? Сам не курить, іншим не дає, вікно, правда, не одчиняється, зате кватирка на бронзових завісиках, сам діставав, сам навішував, а втім... Костриця теж інколи відчував якусь затхлість, мовби тут до нього кролів держали, ні, мовби тут до нього кролячі шкурки вичиняли, треба взяти з дому "Пассат" — у нього запах моря, запах Ялти, Алушти і "Лаванди", запах відпустки, надійності, незалежності.
Вийняв із сейфа годинник, подивився — рівно п'ята. Пора. Одягнув піджак, глянув на стіну — чисто, ніяких плям. Вийшов і замкнув двері, двічі повернувши ключ, як завжди. Як і тоді, десять років тому, коли, поклавши фотокартку в течку та взявши гаманець, поспішив до Дмитренка, дещо стривожений поганою прикметою, та було б ще гірше, якби не вернувся і опинився у чайній з порожніми кишенями.