Чари, чари!
Знявся на передні ноги молодий бахмат Добрині і в цю хвилю Скобейко ляг на свойого цілим тягарем грудей та зібрав узду в петлю навколо десниці. Але срібна біль місяця залила саме ліс і дорогу, стало тихесенько... Тільки з глибин гомонів ще глухо лоскіт невидимих топорів.
Полісуни виходили до місяця рубати дрова, полохати людей...
Коли оба подорожні виїхали врешті по предовгій блуканині на отвертий світ, коні застрекотіли з утіхи вухами і пішли складним бігом. Ніч стала знов світла наскрізь та з краю в край блакитна. І майже весело дивилася на їздців самітна коршомка, світлами розсипаними на болончатих вікнах, як зажжені голодом очі вовка.
— Костобобри, а? — кинув Добриня і отряс з себе нічний холод.
— Селище далі, це йно що Лиха коршма під Перуновим гаєм. Молода Гіда кип'ятить зілля до свіжих перевар меду. У синевідських медушах ліпшого не п'ють.
— Воно ніби не студінь, але якось так — зябно... — заговорив Добриня. — Випити б кубок з порога на ранній зорі?
Скобейко передав гнуздечку воєводі і вдарив просто на ті круглі світла, що торчали недвижно з чорної зелені. Він хотів, було, увійти в сіни, але в цю мить зупинився. Унутрі коршемної кліти, край довгого стола, закиненого посудою з напитками, при посвіті липових скип забавлялося грою в астрагали кількох кремезним мужчин. На них була груба суконна одіж, яловична обува, при боці меч, за чересом ножака як серп.
Вони сміялися і спорили з неспокійним запалом, у якім були слідні озлоблення й нетерплячка. Хтось засвистав із нудьги соловейком та зараз змовк. Мабуть нагадав, що нетрудно у таку пору і насвистати на себе щось із темряви...
Ждали когось?
Нагло Скобейко дрогнув від несподіваного вражіння: відвернений досі чоловік зі сивим волосом, спущеним кичкою на ліве ухо, як той тур широкоплечий, метнув собою у хороми...
— О, Перуне, владико!
Слова завмерли на устах Скобейка. Це був Гліб Словит, Юда предатель, який тут, на тухольській дорозі, зачіпив одно око сіти, на дуклянській, очевидно, друге... Його сповістили впору й він вдарив полями наскоси. Пильнував звідси місця, де в першу' чергу міг сподіватися послів княгині, допасти їх з нічної засідки. та сліди за ними звіяти — на все.
— А що там, гей! — скричав з дороги воєвода.
Скобейко не відповів: вихром скочив на коня, рвонув ременями, похилився вперед і здавив благородне звір'я залізцями.
Погнали по місячному шляхові, злиті зі своїми тінями водно, як велети з пісень, що їх співають пряхи під танок веретена.
В ухах їздців завивав вітер і лопотливо шуміли на раменах крилаті киреї. Серця розколихалися і били в грудях як метал, як дзвін.
Саме в цю хвилю з обох боків шляху звалилася на них і заперла доразу браму, рясно насторошену мечами, — стежа.
Пішли ходором булатні, роздалося смертне хропіння і прокльони, як коли виття хижаків.
Удар, — мов грім і нагла тишина. Ні згуку. Це Добриня зі Скобейком просікли собі шкалубину в смертельній запорі і випали з клекоту, — зарум'янені мечі стелили їм дорогу. Порівнялися миттю і як стріла випущена з лука під високий зойк тетиви, так вони грянули з вітром у синяву нічної години.
Тільки на далекім перехрестю Скобейко оглянувся понад рам'я, прихапцем. Костобобрівська коршма видна була на острому сугорбі, опертому одним боком об Перуновий гай. У вікнах, затягнених міхуром, блимали світла рудим промінням. Якісь розчепірені привиди злітали на дорогу. Праворуч, ліворуч таємно гойдалися сосни. Тінями тряс вітер і вони гнали нарозтіч.
Аж тут Добриня не витерпів, розсміявся:
— Жмиволосові пальці, з митного майдану... А, пройдисвіти, на всі чотири ковані!
Тупіт погоні вмовкав, губився по рудавинах і очеретах, а далі стало тихо за їздцями та їх пригодою, тільки дерева оповідали щось визореній ночі, оповідали...
"АКИ ЦВІТ ОУВЯДАЕТ"
VII
"Закропляйте доріженьку,
Щоб-ся не курила…
Розважайте родиноньку,
Щоб-ся не журила..."
(з нар. пісень)
У величавій церкві св. Богородиці клали на вічний сон тлінні князеві останки. Здвиг народа залив Галич.
Як повінь, що зриває гірську гать, так людські хвилі. Від Блюдник, Вихторова, Перевозів, від Пітрича, Болшова, Чесибісів, від долини Бистриці, здовж обох берегів Дністра скакали на баских конях бояри, осадчі дружинники, знатні огнищани, текли кметі у сивих жупанах, повстяних клобуках і сафіянових чоботах, празничних. Поміж них попадалися густо ратаї у гребінних сорочках, білесеньких, у чересах, як панцирі, у шкіряних ходаках, застібнених зеленим плетивом...
Побіч чоловіків бігли жінки в домашних димках, мальованках, у рантухах, перетягнених поверх голови й під бородою, туго, по-старовіцьки.
Краєм доріг просили милостині охриплі від мольб сліпці, хромці, сироти бездольні...
Пилом несло понад шляхи.
Княжий замок видний був здалеку. Він стояв на високому узгір'ю, що немов урвище висувалося понад Галич. Засипаний прибудівлями, з церквою на чолі, він робив вражіння окремого міста.
Як далеко побігти звідтам поглядом, у поранному сяйві ніби низка сонць горіли півкулі копул усіх соборів, простягнених понад зелену лінію Лімниці.
З самого розсвіту гомоніли упротяж доохрестні дзвони, — з Дуброви, з зеленої Карпиці, від монастиря в Гудковій Дебрі, з городища грецьких калагурів у Пітричу. Під ясну музику он тих, що плакали мов голосільниці оксамитними голосами, під срібний, хлоп'ячий дискант других, стелився хмарою могутний зов велета-вістника з вежі церкви св. Пантелеймона. Церков сіріла на відкритім просторі залуквянських піль неправильним п'ятибоком кріпосних окопів і бойниць, навіваючи грозу своєю понурою силою.
Похорони зачалися ще вночі: в супроводі архиєрея і глоти священства, у курнім фіолєті фиміяну, під текст святих роздумувань парастаса, плили у небо пристрасні жалі великої відумерщини.
Коли ж поблагословилося на день і озвався передзвін заутрені, один великий плач потряс груддю Галича. Особливо на окраїнах, де жила біднота, побивалися за покійником тяжкою скорб'ю, без їди, без напитку, без роботи... Жалібні плачі жінок живловою міццю роздмухували цю скорб і прохожому путникови могло здаватися, що в кожній вбогій хаті покоїться господар.