З наглим роздертям серця він з'ясував собі аж тепер, що між ним а Ясинею нема вже нічого спільного на світі. Тілько одно могло б йому привернути шану в її очах, зв'язати наново, тільки одно...
Між тим це "одно" було немислиме, — не тілько тепер, у час гибелі права, проміж клекіт міжусобиць, але й давніше, за життя покійного владара, торговельна виправа степом без відділу правильного війська а то, бува, і княжого проводу належала до сміливих предпринять. Самому ж, тільки з гуртком слуг верстати степ у дорозі домів, де другу купецьку валку у повороті з набором у такій порі зустріти зовсім трудно, — являлося легкодушне й небезпечне.
Впрочім у Юри було важне батькове доручення: провідати, нехай, що за високу ціну, тайну нового гематінону, власности славного грецького золотаря, який вироблював непрозору, скляну масу у величавій, доси не бувалій червоній красці, та примінював її до мозаїки і розкішної посуди.
Оці ж вази зі скіфами та фенікійсько-грецькими взорами родом з чорноморських факторій, продавані у Галичі на вагу золота, не давали спокою Коливановичам...
І ще треба було у ткальнях Тессальоніки роздобути і проворно привезти домів сувій злотоглаву найвищого сорта, який вироблювали тілько для понтифікальних імператорських риз: на темно-багряній основі золоті візантійські вірли з вінками у дзьобах. Обійти чуйність цісарського монополю і перекинути дорогоцінности через межу держави було завданням, якого романтичний бік додавав принади далеким дорогам і снам у росах, з обличчям проти неба.
Юра згріб підборіддя з русим пухом над губами, пожалів себе:
— Життя, гомінкий будень, в Ясині ж воно вічне свято. Кожна згортка її стрункої сукні сяє здалеку культом річей неледви релігійним. В хаті у Словита разом з червоними гвоздиками на вікнах цвите пахливий спокій, від якого, глянеш, каламутна вода хрусталем взялась, а сонце з білих стін не квапиться за діброву. Прислуги ніде будьте не видно, але кожна робітна пора схоплена завчасу, бо дім як повна чаша, а чижми Доброніги ходять лиш по гладкому. Невжеж такий спокій годен родити гроші, так само як їх згрібає в скирти сутолока? Як гонитьба, далекозорість, увесь хист старого Йова Коливановича? Ледве.
Ось треба було виправити Юру в дорогу, — попри нього слуг, дорогий набір обійти, предвидіти все, запораїти від харчів до ліків, від постелі під кожну голову до подвійного одіння і взуття. Правда, дім гудів, як улий, але як все продумано, як завершено без догани!
А прийде осінь, з сіл, де батько позаводив не сади, — ліси яблуней та слив, тягнуть валки з податтю, з овочем і треба його якстій на всякий лад переробляти для дому і для світа, а все те обраховано, доцільно і скоро.
Чи виручила б коли Юрину матір-дбаху вдумчива Ясиня? Чи стала б з бойким розказом над ватагою слуг, над казанами, де димує голуба арома, — як треба невістці купців? Ні! Вона мрійниця, озеро в глибинах гір, де у полуднє бачиш зорі ночі...
Ще думав, як звідкись нахлинуло питання:
— Чого це у Галичі, віч-у-віч з Ясинею цей бік річей ніколи не зарисовувався так остро і чітко, як тепер?
Може тому, що Юра належав уже далині? Довгенько вже пахне риба над степом, величні води близько... Дніпрові пороги звиджуються у снах, веселий гамів купецьких жертвоприносин на Хортиці причувається ухові у звучній глуші степу... Повз берегів Понтійського моря до Царгороду як рукою подати!
Сон якраз торкнув злегка повіки юнака, як у тишину впав нагло високий оклик вартового:
— Каравана!
Що жило, схопилося з місць, — міг же вартовий навіть із своїм яструбиним зором помилятися у сутінках цих хмар, цих трав... Кожний допевнився у свойому оружжі, у мечеві, копії та стрілах, — уся ватага заняла оборонне становище внутрі чотиробока. І тоді над голови коней викотився сліпучий диск сонця.
А там шлях зарудів від здвигу возів, що повзли одинцем, круглими поворотами, як здоровий вуж, що від ситости перевалюється з боку на бік, — плахти вощанки верх скирт набору сліпо відбивали світ дня, багр сонця і мана була повна.
Аж через хвилю від цих високо навантажених возів відділили ся фігури людей на конях, з сагайдаками верх пліч, у вістрях списів іскра, як блиск грому.
То Юра одушевлено скочив між своїх і скричав:
— Позір! Вози всп'ять!
Переглянулися, хтось спитав глупо:
— Їхати далі?
Не відповів, але його серце співало:
— Вертати... вертати...
Тілько тепер він прислухався ще раз до голосу парубка біля возів і лице залила жага, гей вогким рядном. Жмиволос! Оба вони, один скритовбивець, другий втікач із загроженої батьківщини найшлися як на їдкий глум поруч себе... Так, Юра заслужив товариша, такого, як сам! Яке болюче зрівняння вартостей!
А керманич каравани у згрібній кожушанці, розпанаханій на грудях під дротяною сорочкою, перекидався веселими окликами з Сірославичем, вони чествувалися на скору руку осетриною й сикером, рух знявся широкий, гомін на весь степ. Белзького це Олександра талан, — персидські коври, стиракс, годовабль і коріння! Довелося зимувати на далекому Сході, вождя каравани пропасниця била...
А тепер щосил вертають домів, — лихі вісти женуть, ні дня, ні ночі каравані за поспіхом нема!
Юра стояв осторонь сутолоки і слухав чогось проміж запити й відповіди, важив. Лице стемніло від вражіння, він згубився сам а собі, як у лісі. Дві душі вели у ньому боротьбу, дужалися великим боєм. Сумніви, гей буря з покрай світа, темніли навкруги. О ваго рішення, о горе! І вітхнення і стид в цю мінуту оболіклися в дивні, неледви видимі форми, про які доси чув із казок. Оце пригнали за ним, за зрадником, всемстиві Гарпії у постати хижих птиць, з обличчям повноустих красунь і пазурами рисів, що як мечі рвуть серце.
Через кілька хвиль, довгих, як вічність, знявся новий гамір побажань, — каравани пращались, минаючи себе на путі. Юра прокинувся мов від сну і схопився з місця у свідомости безповоротної утрати. Одно, одиноке слово проходимцям і він знову той сам, що вчера, що все...
І справді м'язи відмовили послуху? Дух стомився розпуттям, охляв?
Слово це одиноке не впало з уст Юри.
Обі валки майже рівночасно рушили в дброгу. І тут, і там колісся гнало проміж соняшні огні до своєї далекої мети.