Шоломи в сонці

Страница 22 из 43

Катя Гриневичевой

— Так? Я заскакую, а ти... гульками? Я при колисці, а ти от як павич, що си паву вибірає? Княгиню буцім засватав? Нехай же біда травить тебе гульками, а я не буду, не буду!

Що йому та їй, Тої? Тепер, коли на рідну землю суне хижа навала і в його, Дужа, глядять в упір очі причаєного села? Коли під пучками пальців чує він розсипані різки народної сили, з яких учинить залізну замітавку на зайдеїв?

Нехай Судол обкручує цю квітку села нахабним своїм раменем, нехай товпа прилипає до стін, як мухи у стужу з очаровання і втіхи над танком старовіцьким, прекрасним, нехай гусевки брязчать з новою силою і все в хаті крутиться пестрою крутіжжю шитих рукавів, чорних вій, мургавистих, черчатих плахоток, лискавок на шиях, зґард, — він остане сам, як сокіл на островерсі.

— Кучері мої, киньтеся д' горі.

А я за вами — догори ногами!

Де вже було молодому карбувати, як там музика пальцями дрібоче!

Він підлітав ніби на крилах у парі з оголомшеною молодою, намаєною дрібонько, а кучері штрикали за ним гей гаддя, і розстібнулися, розпанахалися з вітром червоні політички, аж на світичі гасли ялові скипи.

То огудливі свашки, Хивра і Духна, шепотіли обзираючися, для безпеки:

— Дука кудрій... все, що має, то сховає в рукавицю на полицю.

— Її ж талан: два рубочки, один головку завити, другий на рік дитинку вповити.

— Пішла за бідненького, гі-гі...

— Багатий був спороватий, мала слухати, звідки кашляє?

— А де ж дівся наш ратайний, а де ж Вовчий хвіст?

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Чийсь чорний звид скакав саме між придорожні верби у житло Самбора, освічене гей вінок на Купайла. На обійстю димували смолоскипи, боярська челядь суятилася там з закоченими рукавами згрібних сорочок, люди горіли від оспіхів, як у пеклі.

Трапився оноді гідний купець із далекої Праги, купив рибу за цину й скло, то Самбор велів спустити один із ставів, де риба велася дрібніша. Купець хотів захопити погоду для повороту з товаром і квапив. То слуги, кілько їх там було, одні патрали щуку тонким залізом, аж мигтіло в повітрю от як розлите молоко, другі общибували сиві головатні соли, що розсипалися із вогкости по розстелених веретах, треті клали посолену рибу верствами в десяток дубових бочок, заввишки чоловіка. Два хатні коти, п'яні від насолоди, пильно стерегли корит.

Хилий чоловік впав у хороми, а там у челядну кліть, глянув у боярську одрину з розкиненим і зім'ятим ложем, а тоді відхилив двері в широку гостинну гридню з ослонами в коврах край стін, з довгими скринями під замком і полицями з посудої іскрах та квітах...

Над тисовим столом біля питва та їжі хилялися дивогля гості. Вони гаразд підмогоричилися, з чубів ішов кур. Один них з світлою гривою над опукими очима, червоний був від меду, як мак, а рука з пугарем тремтіла, аж мід слезив на криву скатертину, що одним краєм сягала його чобота.

На цьому гостеві була брунатна, рішена опанча, а з-під неї блимав срібний ланцюг з відзнакою інфлянтських Мечових Братів: мечем, якого рукоять уявляла похиле знам'я хреста.

Він пив тепер на здоровля борів, що закосичують цей чудовий край, як радість закосичує людське серце, оспівував простими словами величну силу конарів, якими пливе сонце. Славив зелену темінь тисів, оперту об туркусову чашу неба. Вона, ця зелена шумлива краса, звиджується у сні мешканцям півночі, де скелі нагі повік, бо вітер не вдержить на них нічого, — вона, неодолима примана, жене їх кочувати по галицькій землі в розшуці за всім тим, що перечислене на гроші, дає міць чужинцеві. Тисове дерево на луки, соснові плахи на смолу й поташ найвищої проби, дуб-невмирака на кораблі, ось радість купця-волокити, ось його тричі веселе живло!

Тоді жидівський Араб, що сидів поруч його в білій хусті, настромленій на голову от як вежа, згомонів різко, що пора спати, — тиждень саме, як товчеться він з Чорногори, паде з ніг від поневірки й нудьги. Поки вибрав все пригоже для кораблів, ладжених у Візантію, жив у горах одним овечим будзом та жентицею. Треба ж було власними очима глянути, як Гуцули рубають і сплавлюють корабельний ліс та як гладкі гей свічі дерева женуть ризами аж на води Прута, де їх спійяе в рамена Чорне море! У нього самого мало що не сплила разом з оцим деревом остання сила... Ще й досі дзвонять йому в ухах колокільці полонинських стад, попри танок всяких чисел з недавної токми і передзвін гривен, солідів, драхм, візантинів...

На це торговець рибою і невільниками, довгобразий Чех Братислав прицілився озлоблено до Самбора, що куняв у насолоді над власною тінню, край десятого з черги пугара:

— А мої ж невільники де? Третий день сиджу сидьком у тебе, старий крутію! За чим, скажи, товктися мені коли-небудь удруге в такий світ-далину по чужих лігвах, незнаних дорогах? За рибкою-миршавкою, як я сам? Ти невільників давай, не обманюй, держи слово!

— Відстань, чого в'язнеш? — лепетав сердито Самбір, струшуючи щось там із колін.

— Це я, отчику мій, Вовчийхвіст... Пістун твій, слуга найвірніший... Щось скажу... не сердься... сонечко!

Чорний звид аж задихався від приливу безмежної утіхи.

— А, пропав би ти пропадом! — зворкотів охлялий дука. — Реп'ях тай годі!

Тоді цей кинув, як з пращі:

— Дуж у селі, от що!

— Де? Як? Ловіть!.. — схопився Самбір, але зараз поквапився сісти, настовбурчений, гей околот соломи.

— Шнурів, людей, — він наш! Тілько тоді я вже не холоп, не раб! Добре так, отчику, а?

Холітався з вражіння, як лист на трепеті:

— Нагородіть старанника вірного...

В цій хвилі високий крик роздер тишину до самого дна, а тоді на нього звалилася миттю мовчанка. Це грянув вітер із півночі, пірвав голоси на клоччя і кидав ними де попало, людські й собачі.

— Бий втікача! Колом по ногах, щоби не бігав! У став його, благенького, коміть головою! А... це тобі за боярські розшуки, це... за кари, за страх!

Не вспіли поблідлі купці посхоплюватися з місць, коли на обійстя налетіла диковинна юрба: чоловіки в одному шкаматтю, хто кіл у руках, хто кований ціпок, жінки простоволосі з кочергами як опириці, а серед них Дуж, обштовхуваний з боку на бік і мало не нагий серед борні... З розбитих уст текла кров, — весільні гості, не хто другий, перемогли Дужа і поволікли, а неряха, та сама, погостила стрічним каменем.