— І смак же в нього, в чужинця, особливий! Велить собі у свята варити страву зі самих ніжних городовин у суміш з раками, сморжами і яєшним тістом на масляній підливі. А в будень просить щораз брескву в пластинках до меду, закроплювану вином...
Аскет зітхнув непомітно для себе самого і дивувався без краю:
— Над світом як бусьол перелітав, це видно... Заговорить про стару Родну, де полочуть золото Темплярійці, і бачиш, як він там на вечірніх чатах в степовій тирсі Половчина, жовтопику підглядає... Дарма, що східний виссон на ньому, його лице кричить, що воно: північ, що він із вікінґів, і мабуть не розкрашує нічого, коли каже, що з Акселем, єпископом Люнду приятелював, під престольне місто основний камінь клав... Тільки тоді як міг він рівночасно в монастирі святого Ґаля бути цим, якого звали там колись Еккегардт IV? Одно слово: маг...
Ігумен потер чоло у хвилястих борознах від вражіння і шепотів спроквола, ніби це він сам став у думках бузьком, що знявся понад хмари:
— Гельфт... Сієна... Кордова... — золоті льви Фрибурга...
В цій хвилі пронизав сумерк зов ізвисока, ніби свист коса, заскоченого бурею, яка рве птиче пір'я з вітром і б'є наляканим співаком об гущу листя, в круговороті лискавок і тьми. Свист тремтів, рвався і падав додолу, дарма, що сутінки розсріблив погідний місяць і гілля стелилося без руху, як у казці... Це було так, ніби чужинцева душа не находила .собі місця від дикого неспокою.
— Ібн-Гор кінчить день, по-свойому... Дивний він, справді, а найдивніший, коли наслідує спів птиць.
Ігумен вів тепер гостя на збічні, високі сходи, проміж поруччя теж оплетене п'ялуном в квітках, рясних, як наглий дощ. Плеснув двічі долонею в двері: вони ніби нерадо подалися всп'ять і ось заясніло димне нутро кліти, розсвіченої широким угарком зі скапами воскових сліз. Рівночасно з якогось місця на стіні, проміж порозвішувані химерно фетиші чи трофеї, запалало назустріч обом око в чорних і білих красках, з зіницею, як меч.
Впрочім кімната закинена була всяким несамовитим приладдям, яке годилося хіба на це, щоби його жбурнути між побите череп'я, в обрив. Та обрізки пергамену з незбагненими математичними формулами, ріжновиде каміння й течі з металічним виблиском у струнких склах засвідчували тільки що покинені, незрозумілі чиїсь зусилля...
Чужинець стояв без руху край стола, на якому валялися карти до тарока, з обличчями святих у круглих сяйвах, — зі знаменами їх побід для Бога.
На вид гостей Ібн-Гор похилив голову і склав руки на грудях, без слова. Його лице з насуненою на брови плахтою кутали грубі тіни.
А Добриня косо розглядав хлам мага і була хвилина, коли рубін, шліфований ромбоїдом, з теплою, як мід, іскрою на верхівлі фіґури чимось зацікавив його. Хотів звернути до чужинця свій запит просторіки, коли зайвим рухом звернув з-під рук скриньчину, писану в кола і зорі, під хитрим засовом... Вона вдарила з силою об долівку і розскочилася настяж: зміст її, кілька десятків пергаменових листів майнув півкругом у повітрі, як кабалістичне віяло.
Ібн-Гор звився лисицею понад долівку, та Добриня випередив його на півскоку і захопив обіруч жмут писаного листя. Проміж рамена мага він закинув туди зором як удкою, а тоді скричав щосили:
— Шпиг! Це ж пляни мниських твердинь, це ж ваша!
Утиск рамен Ібн-Гора ослаб, непорівняним способом він зверг від одного маху смугнастий одяг кочовника, аж простелився між ним а Добринею як нагла перепона, і в чорних лудах, чернечих, скочив як вихор у двері.
Свіча від продуву загасла, та ігумен бачив ще блиск добутого меча і воєводу, як випав за втікачем з лютим, не подібним до себе окликом:
— Мозґава!
Так, це був той сам гульвіса, що у переддень мозґавського бою являвся всюди при боці короля-сусіда, а після цього; як спрятали з побоєвища мерців, потягнув з п'яними побідниками на другу, веселішу виправу...
Ніби у світлі грому, що освічує в лісі життя кожний листочок, кожне лице, Добриня побачив білий хутір на окраїнах піль і струнку жінку в саєтах, з шиї якої котилися зірвані грабіжником перли... Луна жіночого ридання... Твердята з Добринею в саму пору... Ломіт мечів, Остромирич залитий кров'ю...
— А це що, ти діяволове кодло?!
Втікач настромився на Скобейка, стусаном збив його з ніг і рванув у сад як стріла.
З усіх сторін засуятилися миттю церковні люди, і в один раз, як від пильно дожиданого слова, знялася гонитьба, ніби за давно наміченою диччю.
Зашуміли потолочені скоками маґа корчі винничок та малин, захрустіла стежка під дрібною рінню, то тут, то там вистрілив з-проміж тіней чорний силует, — ще трохи, вирине з-під дерев, на чисте поле...
Та замість цього на очах всіх як у землю впав, доразу.
Сумерк закутав сад і людей в глибоку синяву. На розв'язку загадки не було вже спромог.
Першою думкою злочинця після цього, як зачіпив ногою об цямрину висохлої кирниці на опустілім кінці саду, було ще бігти, ще ключити, поки не вдарить ніч. Та зараз же роздумав і опустився обережно з бервена на бервено, униз.
Кирниця була обросла грибом і мохом, а шкалубини настілько обчимхані з землі, що досягнути дна, з вибоїнами, як коли виораними сохою, не було тяжко. Проте втікач був блідий, його віддих рвався, з чола стікав піт. З почуттям хвилевої безпеки він опер плече об угол бервен і наслухував.
Глуша, — над нею зорі.
Схилився, щоби усісти, руками доторкнув землі і в цій хвилині веселий, живий легіт облизав його пальці. Простягнув руку і стрінув порожнечу. Перед ним роззявилася яма, видерта водою, чи вибита топором. З неї оце прилітав легіт як вістун чарівної новини...
Невже ж вихід? Куди?
Спробував посуватися вперед, — руки натрапляли опуклі стіни, а ноги рівний терен, злегка пологий. Збічних ходів не було ніяких і це ободрювало втікача, дарма, що плечі у нього горіли ярим огнем від довгого нахилу вперед, а серце лопотіло до болю:
— Програна ставка! Хитрощі намарне! Димом і труд і нагорода!
Йшов так доволі довго, легіт став вітром, тишина затяглася стужею. Від гомону ходи обсипувалося іноді дрібне, звітріле каміння. Окликнув тьму: не було відгомону, замітного для замкненої пустки. Іноді нічний птах вдарив широко крилами, з криком поплив верх стін і щез. Тут ухо втікача вловило шум десь з глибин, ніби лісу в негоду.