А вже потім з’явилися стамбульські вельможі — аги й заїми, паші, два кази–аскери, муфтії. На тонконогих арабських скакунах гордо сиділи візирі.
На деякій відстані від них ішов пішки — так велів звичай і придворний етикет — великий візир Кара–Мустафа.
За ним їхав падишах.
Чудовий білий кінь, розпустивши пишного хвоста, ледве торкався копитами землі. Його сідло, чапрак і вся збруя ряхтіли щирим золотом, перлами й самоцвітами.
Осліплені цим багатством, вигукуючи "уй я уй", люди не могли відірвати очей від коня, що ніс на собі "тінь Бога на землі", "падишаха всесвіту".
Султан Магомет IV, сорокарічний, злегка обважнілий чоловік з м’яким невиразним обличчям, сидів на коні звично, як природжений наїзник, — недарма він мав пристрасть до верхової їзди і полювання. Одяг на ньому був такий розкішний і так густо всіяний золотом, перлами та самоцвітами, що, здавалося, то не одяг, а саме сонце. Особливу увагу привертав до себе султанський долбанд з двома плюмажами, усіяний безліччю коштовних камінців, кожен з яких був вартий цілого маєтку.
Зразу за султаном їхали два бородаті богатирі з шаблями при поясах, ятаганами, луками і сагайдаками, з яких виглядали пучки стріл. Кожен з них держав напоготові важкий боздуган з блискучими крицевими гостряками. Позаду йшли державні казнадари і головний євнух.
До самої мечеті Сулейманіє, де султан, зійшовши з коня, вклонився пам’яті своїх попередників, падишахів минулих епох, та до Ая Софії, де було відправлено єер халіфа — султанський намаз, хвилювалося неоглядне людське море. В міру наближення султана тисячні натовпи з вигуками "уй я уй" падали на коліна, а потім схоплювалися і сунули слідом за кортежем, топчучи тих, хто мав необачність спіткнутись і опинитися під ногами…
3
Після намазу, коли, повернувшись до сералю, султан зійшов з коня і зник у покоях мобейну, його величезний почет хутко розтанув. Яничари розійшлися по своїх сейбанах, придворні вельможі роз’їхалися по домівках, а прості городяни, натішившись блискучим видовищем, заклопотано брели вулицями міста, повертаючись до буденних справ.
З найвищих сановників у палаці залишилися тільки найближчі до султана люди — головний євнух і великий візир.
Кара–Мустафа, поволі походжаючи вздовж вікон, попід крислатими пальмами, що були окрасою великої зали, злився. Ще б пак! Султан не прийняв його відразу, а звелів почекати, поки він трохи спочине. Іншим разом великий візир не чекав би і поїхав би в Ейюб спочивати, але дві справи були такі нагальні, що відкладати на завтра він ніяк не міг.
З години на годину, як повідомив нарочний, має прибути з Немирова яничарський загін. Він привезе гетьмана Юрія Хмельницького і його казну. Султан уже дав згоду на усунення його від влади на Україні, а тепер треба домогтися, щоб дозволив стратити або кинути у страшні каземати Єди Куле37. Тоді можна було б безперешкодно привласнити його багатства.
І по–друге, з Дунаю, від будського паші Ібрагіма, прибув посланець, який привіз нові повідомлення з Відня. Задумавши війну з Австрією, Порта давно пильно стежила за кожним кроком віденського двора. Ці останні важливі вісті теж треба негайно довести до відома падишаха. Тому так нетерпеливилося великому візирові.
Коли маленька стрілка великих золочених дзиґарів, що стояли в кутку зали на високому, теж із позолоченими ніжками столикові, двічі обійшла коло, він рушив до султанських покоїв. Назустріч підвівся головний євнух, котрий, мов вірний пес, пантрував біля "порога щастя".
— Пора! — коротко кинув Кара–Мустафа.
— Я спитаю дозволу, бей–ефенді, — вклонився той і зник за дверима.
Через якийсь час він повернувся і, оголосивши, що падишах дав згоду вислухати великого візира, ще з нижчим поклоном впустив Кара–Мустафу до султанської опочивальні.
Це була велика розкішна кімната. Султан напівлежав на широкій, гаптованій по боках сріблом отоманці, а на килимі, біля його ніг, сиділа молода красива одаліска, грала на лютні і тихо наспівувала італійську пісеньку.
Кара–Мустафа низько вклонився.
Одаліска миттю урвала спів, опустила на обличчя серпанок і зникла в бічних дверях. Головний євнух вийшов теж.
Султан підвівся. На його розповнілому, випещеному обличчі промайнув вираз удаваного невдоволення й досади.
— Великі візирі, мабуть, придумані Аллахом для того, щоб султани не мали спокійного життя, — сказав він капризно. — Ти налякав цю маленьку італійську пташину, і вона втекла…
Кара–Мустафа вклонився ще раз.
— Я визнаю свою провину, мій володарю, але, на жаль, і в намісників Бога на землі є обов’язки, хоча, не приховаю цього, їх значно менше, ніж у великих візирів… І ці обов’язки змушують мене турбувати мого падишаха навіть у святу п’ятницю.
Султан на знак згоди кивнув головою.
— Ну, гаразд, гаразд… Розповідай, що трапилося!
— Мій повелителю, — почав тихо Кара–Мустафа, — після переможної війни проти урусів…
— Ця перемога дуже дорого нам коштувала, — похмуро кинув султан. — Хай у майбутньому оберігає нас Аллах від таких перемог!
Кара–Мустафі не сподобалися ці слова султана, але він зробив вигляд, що не чув їх, і знову повторив те, що сказав щойно. Тільки тепер у його голосі почулися металеві нотки, які він іноді дозволяв собі в розмові з султаном, коли якимось підсвідомим чуттям відчував, що той перебуває в стані душевної млявості і не розгнівається на нього.
— Мій повелителю, після нашої перемоги на півночі ми відразу ж почали готуватися до війни на заході… Зараз настав час приймати рішення. Від паші Ібрагіма є донесення. Наші вивідачі в Австрії сповіщають, що віденський двір теж не дрімає… Імператор Леопольд з благословення папи Інокентія направив послів у Варшаву до короля Яна Собеського, щоб домовитися про союз…
— Що? Вони таки хочуть підписати договір?
— Так. До них приєднуються німецькі курфюрсти38.
Магомет схопився з отоманки. Повідомлення схвилювало його.
— Ми висічемо їх упень! — вигукнув він. — Ми запроторимо їх усіх на галери! Адже у Собеського немає й десяти тисяч війська!
— Однак подейкують, що він зобов’язується виставити сорок тисяч.
— Хотів би я побачити ті сорок тисяч! Звідки їх візьме? Казна ж у нього порожня!