— Що ж іще треба?
Палій жартома штурхонув Арсена в плече.
— Хлопче, я хочу, щоб і мене кохали! Тільки тоді я можу женитися. Гарно придивляйся, а потім і мені скажеш, кохає вона мене чи ні?
Палій відчинив двері і перший зайшов до світлиці. Арсен зразу помітив, що це не та кімната, в якій колись жила бабуся з дітьми. Печі не було, зате стояла гарна кахляна груба, в якій весело палахкотіло соснове гілля. Посеред світлиці, на чисто вимитій, але вже потемнілій від часу підлозі лежав досить–таки вичовганий килим. На стіні, за новим, недавно змайстрованим столом висіла зброя: мушкет, два пістолі, два татарські ятагани й коштовно оздоблена шабля. Попід стінами жовтіли свіжовистругані із соснових дощок лави.
У світлиці було гамірно: четверо дітлахів вовтузилося біля столу, зчиняючи веселий шарварок. За столом біля шиття сиділо дві жінки. Їх Арсен впізнав одразу: то були Феодосія і стара, що колись залишалася єдиною жителькою Фастова.
— Киш, горобенята! — з напускною суворістю гримнув Палій на дітей, але вони зовсім не злякалися, а з вереском і сміхом кинулись до нього і повисли на його могутніх руках.
Знявся ще більший лемент.
Звенигора усміхнувся, дивлячись на розпашілі дитячі личка (тут було три дівчинки й один хлопчик), і в думці відзначив, що Палій уміє привертати до себе не тільки серця дорослих, а й серця дітей. А діти, як відомо, дуже чутливі на ласку й ніколи не подружать з людиною черствою або байдужою.
Феодосія глянула на стару:
— Бабо Ганно, заберіть дітей!
Стара підвелася з–за столу, — тепер на ній було не дрантя, а досить пристойне вбрання, — і, кинувши своє шиття в кошик, підхопила його сухою чорною рукою і гукнула на дітей:
— Ходімо гарбуза їсти!
— Ходімо! Ходімо! — зраділа малеча і гомінливою зграйкою вискочила слідом за нею до сусідньої кімнати.
Палій провів дітей ласкавим поглядом, а потім, коли за ними зачинилися двері, звернувся до Феодосії:
— Приймай гостя, Феодосіє! Впізнаєш?
Феодосія вийшла з–за столу. Зупинилась перед Арсеном, пильно приглядаючись.
Була вона вродлива і, незважаючи на свої тридцять п’ять років і те, що мала трьох дітей, по–дівочому ніжна. Барвиста плахта і біла вишивана сорочка щільно облягали її стрункий стан. Чорна лискуча коса закручена ззаду в тугий вузол. А з–під чорних брів на Арсена дивилися виразні очі, опушені густими віями.
У Арсена защеміло серце: ця жінка чимось нагадувала йому Златку, його далеку, знайдену, але не вирятувану кохану.
Феодосія раптом усміхнулася і простягла руку.
— Невже Арсен?.. Боже мій, він! Яка я рада… А де ж Златка? Що з нею? — Потиск її руки був несподівано міцний. — Чи не знайшов?
— Знайшов… Але не встиг визволити, паніматко, — сумно відповів козак, тяжко зітхаючи. — Бо вона в гаремі самого Кара–Мустафи. Але я визволю її! Повернуся — і визволю!
— Будемо сподіватися… Прошу до столу.
Арсен намагався відмовитися од пригощання, посилаючись на те, що в нього обмаль часу і що він поспішає додому, але Феодосія, видно, володіла чаром обеззброювати людей — і ласкавою усмішкою, і добрим словом, і ще тією розумною жіночою твердістю характеру, перед якою пасують найтвердіші чоловіки.
Вона взяла козака за рукав, усміхнулася, схиливши набік свою красиву голову, і тихо проказала:
— Хіба можна відмовлятися од хліба–солі, коли вони підносяться від щирого серця? — І повернулася до Палія. — Правда ж, полковнику?
Хоч який то був короткий погляд, але його Арсенові було достатньо, щоб помітити, що дивилася вона на Палія по–особливому, з прихованою ніжністю і захопленням, що проривалися крізь її природну стриманість.
— Звичайно, голубонько… Арсен ще молодий, і його треба провчити, щоб знав, як нехтувати гостинністю щирих друзів! — відказав Палій, дістаючи з судника плесковату пляшку і три чарки. — А що там у тебе є, господине, в печі?
Феодосія поставила на стіл миску гарячих гречаних млинців, перемащених смаженою на олії цибулею, і три тарілки гарбузової каші.
— Чим багаті, тим і раді, — зніяковіло розвела руками. — Сподіваємося на краще… А зараз у нас з харчами сутужно.
— Зате в тебе золоті руки, — сказав Палій, наливаючи чарки. — Ти й з нічого приготуєш смачну їжу.
Феодосія почервоніла від задоволення, сяйнувши темно–карими очима, і тільки сліпий міг не помітити в тому поглядові щирої любові й глибокої відданості. Арсен непомітно штовхнув Палія кулаком під бік, мовляв, що ж ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона кохає тебе?
Палій усміхнувся у вуса і підніс чарку.
— Ну, дорогі мої, вип’ємо за все добре: за твій, Арсене, приїзд, за щастя Златки, за наше здоров’я!
— За щастя й здоров’я господині цього дому! — з почуттям сказав Арсен.
— Спасибі, — відповіла жінка і перша пригубила чарку.
3
З гори, на якій височіла фастівська фортеця, спускалися поволі. Коня Арсен вів на поводі. Холодне сонце червоно падало за далекі темно–зелені бори, віщуючи на завтра морозяну погоду. Блищала під льодом вузька звивиста Унава.
— Твої, Арсене, вибрали собі гарну місцину недалеко від річки, — показав рукою Палій у той бік, де понад лугом простяглася низка хаток. — Я пропонував їм на горі, але всі дубовобалчани в один голос заявили: "Хочемо внизу! Тут усе нагадує Дубову Балку — і річка, і луг, і висока гора… Нам легше буде звикати до нового місця". І я погодився — нехай… Аби людям добре було!
— Старі господарі не повернуться?
— Хай повертаються. Ми тільки раді будемо. Землі усім вистачить.
Внизу, на рівному широкому майдані, десяток чи два теслярів трудилися біля якоїсь незвичайної будови. Помітивши здивовано–запитальний погляд Арсена, Палій сказав:
— Це буде церква. Маленька, простенька, але своя…54 На горі збереглося приміщення костьолу — можна було б переобладнати, однак люди заявили, що ногою не ступлять через його поріг. От і будуємо. Бо треба. І причащатися, і вінчатися, і сповідатися. Збудуємо — тоді і я обвінчаюся тут з Феодосією.
— А вона вас кохає, батьку, — сказав Арсен. — Невже ви самі не бачите?
Палій обняв Арсена за плечі.
— Голубе мій, чому не бачу? Звичайно, бачу. І відповідаю їй любов’ю. Прийде час — і ми поберемося. Отож прибувай швидше додому, щоб потрапив на весілля!