Петрик зиркнув на мене і питає:
— Гарна ялинка?
Я здвигнув плечима і кажу:
— У нас дома краща.
— У вас? Ялинка? — і сміється так огидно, що аж ударити його хочеться. Але мама наказала мені бути чемним.
— У нас,— кажу,— ялинка в книжці. Тато мені купив он яку книжку,— і я показав руками, яка в нас велика книжка.— Ти б побачив, яка там намальована ялинка. На ній пароплав висить. А де ж у вас пароплав? Ну, покажи, де пароплав?
Він скрививсь і мимрить крізь зуби:
— Книжки купують, а самі картоплею давляться.
Я розсердився і відповідаю:
— Ми хоч і бідні, а багатіям не кланяємось! Схочемо — книжку купимо, схочемо — картоплю їмо... Що схочемо — те й робимо! — і показав йому язик.
Він мені теж язик показав. Я як замірюсь на нього кулаком, коли дядина кричить крізь двері:
— Дітки, ідіть вечеряти.
Мене посадили коло Петрика, а маму аж на другий край столу. Я сиджу і пригадую: "Борщу — ложку, м'яса — наперсток, пиріг весь можна з'їсти". А з кухні так пахне, що мені аж у животі все перевертається.
Поставили спершу не борщ, а локшину. Я дивлюсь на маму і не знаю, чи залишати з ложку, чи ні. Про локшину ж нічого не казали. Якби ми з мамою поруч сиділи, я б спитав. А так незручно. Поїв я локшину і залишив ложок зо дві.
— Насипай ще, Миколко,— припрошує дядина.
— Дякую,— кажу,— дядино, я вже наївся.
Потім подали смажене порося,— я теж зробив усе, як казала мама. А Петрик наминає, ніби три дні не їв.
— Ти не соромся, Миколко, бери ще,— припрошує дядина.
— Спасибі, дядино, я не голодний,— а в самого слина так і котиться.
Мама поглядає на мене і тільки всміхається.
Нарешті подали пиріг. Я такого не тільки не їв, а навіть не бачив ніколи. Солодкий, начинка з варення, а в роті так і тане. Я незчувся, як з'їв покладений мені шматок, а на столі ще половина пирога.
— Бери пирога, Миколко, бери,— каже дядина, а того нема, щоб самій покласти.
А мама дивиться на мене сумно-сумно.
"Ні,— думаю,— не осоромлю матері",— і відповідаю:
— Дякую, дядино, чогось мені їсти не хочеться.
Дядина відвернулась до інших гостей, а я від пирога очей не відведу. Петрик уже четвертий шматок наминає, плямкає, мов та свиня. Щоб не спокушатись, став я дивитись під стіл. Там кішка мурчить. Я поглядаю на юшку, а про пиріг не можу забути. Кішка поклала мені на коліна лапки і нявкає — мабуть, теж голодна. Зиркнув знову на стіл. Хоч би швидше доїдали отого пирога! Так ні! Всі вже понаїдалися, а на блюді ще аж три великі шматки лишились. І так близько від мене. Я собі й думаю:
"Мене ж дядина просила взяти ще шматочок. Раз просила, то чому не взяти? Щоб мама не сердилась, я з'їм півшматка, а половину залишу на тарілці".
Мама в цей час повернулась до жінки, що біля неї сиділа, і так захопилась розмовою, що на мене і не дивиться.
"Візьму!" — вирішую я і простягаю руку до пирога.
Зирк — аж мама дивиться в мій бік. У мене похолонуло на серці. Але рука вже простягнута. Тепер її не відсмикнеш непомітно назад. Мені враз перехотілося їсти. В цю мить я віддав би і пиріг, і порося, і ялинку, аби тільки моя рука лежала на коліні, а не була простягнута до того пирога.
"Осоромив! Осоромив матір!"
Тепер я зрозумів, що таке сором. Що ж мені робити? Відсмикнути назад руку — це ще більше осоромитись. Дядина побачила це, усміхнулась глузливо і таким солодким голосом каже:
— Он бач, ти боїшся брати, а я думала, ти й справді не голодний. Бери, бери, не бійся! — і глянула на маму зневажливо. Мама почервоніла й очі опустила. Тоді я кажу:
— Ні, я їсти не хочу. Це я хотів дати кішці, а то вона голодна. Можна, дядино, дати кішці?
У дядини обличчя враз змінилося, і вона перестала усміхатися.
— Ну й дурний! — каже вже сердито.— Хіба кішки їдять солодке?
— Наша,— кажу,— їсть. То можна?
Мама ніби повеселішала.
— Миколко,— каже вона докірливо,— хіба ж можна отакий пиріг переводити на кішку?
Всі за столом замовкли, а дядина аж зблідла від злості. Тоді Петрик простяг руку, схопив пиріг і дав кішці, а вона стала їсти.
— Їсть! — гукнув Петрик.— Дивіться! Кішка солодке їсть!
— У нас не тільки кішка, а й кошенята їдять,— кажу я зневажливо.— Тільки треба з варення кісточки виймати, бо кошеня може вдавитися.
А насправді у нас варення ніколи і не бувало.
Я глянув на маму, а вона дивиться на мене такими сумними і водночас ласкавими очима, і раптом сльоза в неї — кап...
Коли ми, зібравшись додому, вийшли в сіни, я почув, як дядина сказала:
— Такий харцизяка росте, як і його батько. Не мине тюрми!
Дома я спитав у тата:
— Хіба за те, що годують кішок солодким пирогом, садять у тюрму?
— А хіба що? — сміється батько.
Мама розповіла про все таткові, тоді він схопив мене на руки, притиснув до грудей і став цілувати:
— Молодець, синку! Не міняй на солодкий пиріг свою гідність. Потерпи, буде і на нашій вулиці свято!