Він поставив на стіл свою шклянку, він завмер з непорушним поглядом, він не міг ні зневажати себе, ні забути за себе. Він хотів померти, а натомість існує, вперто змушує себе жити на світі. Та йому хотілося б померти, він думає, що хотів би померти, він думає, що думає, що хотів би померти... Та є один спосіб.
Він промовив це уголос, і до нього підбіг офіціянт.
— Ви гукали мене?
— Так, — неуважно сказав Даніель. — Це вам.
Він кинув на стіл сто франків. Є один спосіб. Спосіб усе владнати! Він випростався і хутко попрямував до виходу. "Пречудовий спосіб". Він посміхнувся: він завжди тішився, коли випадала нагода гарно пожартувати з себе.
XVII
Матьє тихо зачинив двері, трохи піднявши їх на завісах, щоб не зарипіли, потім поставив ногу на першу сходинку, нахилився і розв'язав шнурок. Груди його торкалися коліна. Він скинув черевики, взяв їх у ліву руку, випростався і поклав правицю на поручні, піднявши погляд на блідо-рожевий туман, що висів у сутінках. Він уже не засуджував себе. Він помалу піднімався у темряві, пильнуючи, щоб не рипіли сходинки.
Двері до кімнати були прохилені; він пхнув їх. Всередині все було просякнуто важкими пахощами. На ліжку сиділа жінка, вона дивилася на нього й усміхалася — то була Марсель. Вона була зодягнута в прегарний білий халат з позолоченим поясом і ретельно нарум'янилася, вигляд у неї був урочистий і радісний. Матьє зачинив двері і завмер, опустивши руки, йому аж подих перехопило від нестерпної розкоші буття. Він тут, тут він розцвітав, поруч із цією усміхненою жінкою, геть зануреною в цей запах хвороби, цукерок і кохання. Марсель відкинула голову і лукаво зиркнула на нього крізь приплющені повіки. Він усміхнувся у відповідь і пішов сховати черевики до стінної шафи. Напоєний ніжністю голос видихнув у його спину:
— Милий мій...
Він хутко обернувся і притулився спиною до шафи.
— Вітаю, — тихо відказав він.
Марсель підняла руку до скроні й поворухнула пальцями.
— Вітаю, вітаю!
Вона підвелася, обняла його за шию і поцілувала, просунувши язика в його рот. На повіки вона наклала голубі тіні, в коси була заколота квітка.
— Тобі гаряче, — сказала вона, ніжно проводячи долонями по його потилиці.
Вона дивилася на нього знизу вгору, трохи відкинувши голову і висовуючи кінчик язика поміж зубами, схвильована і щаслива, вона була прегарна. В Матьє аж серце стислося, коли він подумав про незугарну худорбу Івіш.
— Ти така весела, — сказав він. — а вчора по телефону мені здалося, ніби в тебе кепський настрій.
— Ні, просто я була дурненька. Та сьогодні все добре, навіть дуже добре.
— Як ти провела ніч?
— Спала як убита.
Вона знову його поцілувала, і він відчув на своїх губах оксамитовість її вуст, а потім гарячу, швидку і голу плоть, її язик. Він м'яко випручався з обіймів. Під халатом вона була гола, він бачив її прегарні перса і відчув у роті солодкавий присмак. Вона взяла його за руку і потягла до ліжка.
— Сядь біля мене.
Він сів. Вона і далі тримала його руку в своїх долонях, раз по разу незграбно стискаючи її, і Матьє здавалося, ніби тепло цих долонь піднімається йому аж під пахви.
— В тебе так гаряче, — озвався він.
Вона не відповіла, вона поїдала його очима, вуста її були розтулені, на обличчі смиренний і довірливий вираз. Матьє покрадьки простяг ліву руку біля живота і застромив її до кишені штанів, щоб дістати цигарки. Марсель перехопила цю руку і неголосно скрикнула:
— Ох! Що це в тебе з рукою?
— Порізався.
Марсель випустила праву руку Матьє і вхопила ліву; вона перевернула її, неначе млинець, і почала уважно розглядати долоню.
— Але ж пов'язка страшено брудна, може бути зараження! Там набилася грязюка, звідки вона?
— Упав.
Вона поблажливо засміялася.
— І порізався, і впав. Бачили ви такого недотепу! Але що ж ти накоїв? Зачекай-но, поміняю тобі пов'язку, бо з цією далі вже ніяк.
Вона розбинтувала руку Матьє і похитала головою.
— Яка ж погана рана, де це ти її доскочив? Зайвого хильнув чи що?
— Та ні. То було вчора увечері, в "Суматрі".
— В "Суматрі"?
Широкі бліді щоки, золоті кучері, завтра, завтра я підніму для вас коси.
— Це Борисова витівка, — відказав Матьєю. — Він придбав ножа і почав дражнити мене, мовляв, у мене не вистачить духу вгородити його собі у долоню.
— А ти, звичайно ж, відразу і вгородив. Ні, ти геть з глузду з'їхав, сердего мій, ці дітлахи скоро верхи на тобі їздитимуть. Погляньте лишень на цю бідолашну скалічену лапу.
Долоня Матьє непорушно лежала в її гарячих руках; рана була огидна, з темним гнійним струпом. Марсель поволі підняла руку Матьє до обличчя, глянула уважно на неї, а потім зненацька нахилилася і смиренно припала вустами до рани. "Та що це з нею?" — подумав Матьє. Він пригорнув її до себе і поцілував у вухо.
— Тобі добре зі мною? — поспиталася Марсель.
— Авжеж.
— По тобі цього не видно.
Замість відповіді Матьє усміхнувся. Марсель підвелася і пішла до шафи по аптечку. Вона обернулася до нього спиною, звелася навшпиньки і підняла руки, щоб дістати до верхньої полиці; рукави ковзнули вниз. Матьє дивився на ці оголені руки, які він так часто пестив, і колишні бажання знову поворухнулися в його серці. Марсель повернулася до нього з незграбною моторністю.
— Дай-но лапу.
Вона полляла спиртом маленьку губку і почала промивати рану. Він відчував на своєму стегні тепло так добре знайомого тіла.
— Лизни!
Марсель простягла йому стьожку пластиря. Він висолопив язик і слухняно лизнув рожеву тканину. Марсель наклала пластир на рану, взяла стару пов'язку і якусь мить тримала її кінчиками пальців, розглядаючи її з веселою відразою.
— А що мені робити з цією гидотою? Викину я її в сміття, коли ти підеш.
Вона хутко перев'язала йому руку чистим бинтом.
— То це Борис почав тебе дражнити? І ти розчикрижив собі руку? Старий дітвак, їй-богу! А він теж таке зробив?
— Та ні, звичайно, — відказав Матьє.
Марсель зареготалася.
— Він обвів тебе круг пальця!
Вона затиснула в зубах шпильку і почала обіруч роздирати бинт. Із шпилькою в зубах вона сказала:
— А Івіш теж там була?
— Коли я порізався?
— Еге ж.
— Ні. Вона танцювала з Лолою.
Марсель заколола пов'язку шпилькою. На сталевій головці залишилося трохи помади.