— Та де там, — сказав Матьє. — Люди не дуже хочуть розлучатися з грошима. В мене до вас прохання: чи не могли б ви попросити цього чолов'ягу дати відстрочку до кінця місяця?
— Наприкінці місяця він їде.
— Я надішлю йому гроші в Америку.
Запала коротка мовчанка.
— Спробую, — без особливого ентузіязму відказала Сара. — Та це буде непросто. Він старий скупиндя, до того ж, переживає зараз кризу суперсіонізму: одколи його витурили з Відня, він ненавидить усіх, хто не жиди.
— Усе-так спробуйте, якщо вам не важко.
— Та мені геть не важко. Завтра ж після сніданку піду до нього.
— Дякую, Саро, ви просто золотце! — вигукнув Матьє.
XIII
— Він надто несправедливий, — сказав Борис.
— Та вже ж, — відказала Івіш, — якщо він вважає, що зробив послугу Лолі!
Вона сухо захихотіла, й Борис задоволено замовк: ніхто не розумів його так добре, як Івіш. Він обернув голову до східців, які провадили до туалетів, і суворо подумав:"Це вже занадто. Не можна балакати зі мною так, як він оце балакав. Я йому не Уртіґер". Він дивився на східці й сподівався, що, піднімаючись, Матьє посміхнеться йому. Ось Матьє знову з'явився, він вийшов, не глянувши на них, і Борис відчув, як в нього аж серце затрепетало.
— Гордий вигляд у нього, — сказав він.
— У кого?
— В Матьє. Він щойно пройшов біля нас.
Івіш нічого не відповіла. З байдужим виглядом вона розглядала свою забинтовану руку.
— Він гнівається на мене, — сказав Борис. — Він вважає мене аморальним.
— Так, — відказала Івіш, — та воно в нього минеться. — Вона стенула плечима. — Не люблю його, коли він корчить із себе морального.
— А я люблю, — сказав Борис, І додав, трохи подумавши: —Та я моральніший од нього.
— Пхе! — вигукнула Івіш. Вона трохи розгойдувалася на ослінчику і скидалася на дурненьку мизату школярку. Зухвалим тоном вона сказала: — На мораль мені начхати. Начхати і ще раз начхати.
Борис відчув себе дуже самотнім. Він хотів би наблизитися до Івіш, та поміж ними все ще був Матьє. Борис відказав:
— Несправедливий він. Навіть не дав мені пояснити.
— Є речі, які йому неможливо пояснити, — безпристрасно відказала Івіш.
Як водиться, Борис на став заперечувати, та він вважав, що Матьє все можна пояснити, якщо тільки він у доброму гуморі. Борисові завжди здавалося, що вони говорять про двох різних людей: Івіш уявляла Матьє якимось безбарвним.
Івіш посміхнулася.
— Який же в тебе упертий вигляд, ослику ти мій.
Борис не відповів, він пережовував те, що повинен був сказати Матьє: не еґоїст він, нікчемний і ниций, його до самісінької глибини душі приголомшило, коли він подумав, що Лола вмерла. Він навіть передчував мить, коли буде страждати, й це його прикро вразило. Він вважав страждання аморальним, та й направду не міг його зносити. Він силував себе страждати, з міркувань моральности. А цього разу щось заклинило, зламалося, і треба було зачекати, поки ця здатність повернеться.
— Цікаво, — сказав він, — коли тепер я думаю про Лолу, то вона мені здається старенькою бабусею.
Івіш зареготалася, й Бориса це приголомшило. Заради справедливости він додав:
— Мабуть, невесело їй зараз.
— Та певно ж.
— Не хочу, щоб вона страждала.
— Ну що ж, іди до неї, — співуче сказала Івіш.
Він второпав, що вона приготувала для нього пастку, і хутко відказав:
— Не піду. Передовсім вона... вона ввесь час ввижається мені мертва. Крім того, не хочеться, щоб Матьє думав, ніби він може крутити мною, як йому захочеться.
Отут він і трохи не поступиться, він-бо не Уртіґер. Івіш лагідно сказала:
— Мабуть, він і справді крутить тобою, як йому хочеться.
Це була підлість, Борис зазначив це без будь-якого гніву: в Івіш були добрі наміри, їй хотілося, щоб він порвав із Лолою заради його ж таки добра. Всі завжди діяли заради Борисового добра. От тільки добро це мінялося разом із особами доброзичливців.
— Я лише вдаю, що це так, — спокійно відказав він. — У цьому полягає моя тактика з ним.
Та насправді його дістало до живого, він гнівався на Матьє, ось він засовався на ослінчику, й Івіш стурбовано глянула на нього.
— Дурненький ти мій, не суши собі мізки, — сказала вона. — Просто ти повинен уявити собі, що вона таки й справді мертва.
— Авжеж, так було б зручно, та не можу я, — зітхнув Борис.
Івіш розвеселилася.
— Дивно, — сказала вона, — а от я можу. Коли я не бачу людину, то вонаа для мене мов би й не існує.
Борис із захватом сприйняв ці слова й замовк: він почувався нездатним до такої душевної снаги. За хвилю він озвався:
— Я от усе питаю себе, чи взяв він грошенята. Ото було б чудесно!
— Які це грошенята?
— Лолині. Йому потрібно було п'ять тисяч франків.
— Ти що!
В Івіш був невдоволений і заінтриґований вигляд. Борис уже подумав було, що, мабуть, ліпше було б притримати язика. Вони з сестрою домовилися, що будуть про все казати одне одному, та деколи можна було робити малесенькі винятки із цього правила.
— Ти, здається, гніваєшся, на Матьє? — поспитався він.
Івіш стисла губи.
— Він нервує мене, — сказала вона. — Сьогодні вранці він корчив із себе чоловіка.
— Ага... — відказав Борис.
Він спитав себе, що ж хотіла вона цим сказати, та вдав ніби, розуміє: вони повинні розуміти одне одного з півслова, інакше чар їхнього спілкування розвіється. Запала мовчанка, потім Івіш гостро заявила:
— Ходімо звідціля. Терпіти не можу цей "Дом".
— Я теж, — погодився Борис.
Вони підвелися і вийшли. Івіш взяла Бориса за руку. Його начебто трохи нудило.
— Думаєш, довго він буде злоститися? — поспитався він.
— Та ні ж бо, ні, — нетерпляче сказала Івіш.
Борис ущипливо сказав:
— Він і на тебе зуб має.
Івіш зареготалася.
— Може, й так, але пошкодую я про це пізніш. А поки що в мене інший клопіт у голові.
— Та й правда, — збентежено сказав Борис, — ти потерпаєш, бідолашка.
— Ще й як.
— Через цей іспит?
Івіш стенула плечима й нічого не відповіла. Якусь хвилю вони йшли собі мовчки. Він спитав себе, чи й справді це через той іспит. Утім, йому цього хотілося б: так було б моральніше.
Він підняв погляд і вгледів бульвар Монпарнас, прегарний у цьому тьмяному сірому світлі. Можна було подумати, що зараз стоїть жовтень. Борис дуже любив цей місяць. Він подумав:"Торік у жовтні я ще не був знайомий із Лолою". Й у цей момент він відчув полегшу:"Вона жива". Вперше одтоді, як він покинув її труп у темній кімнаті, він відчув, що вона жива, то було щось таке, як воскресіння. Він подумав:"Неможливо, щоб Матьє так довго на мене гнівався, адже вона не вмерла". До цієї хвилини він знав, що вона страждала, що вона з тривогою чекала на нього, та це страждання й ця тривога здавалися йому якимись непоправними й застиглими, як тривога і страждання тих, що померли у відчаї. А тут було не так: Лола жила, вона лежала з розплющеними очима у своєму ліжку, в ній витав живий гнів, як бувало щоразу, коли він запізнювався на їхні побачення. Ні більший, ні менший гнів, аніж будь-який інший, хіба що тільки трохи дужчий. У нього не було по відношенню до неї тих невизначених і грізних зобов'язань, що їх накладають мертві, та все ж були поважні зобов'язання, трохи немов би родинного характеру. Тепер Борис міг згадати Лолине обличчя без жаху. То було не обличчя небіжчиці, що спливає у пам'яті, а оте молоде, розгніване обличчя, котре вона обернула до нього вчора, коли кричала:"Ти обманув мене, ти не бачився з Пікаром". У той самий час він відчув у собі злість на цю гадану небіжчицю, котра зчинила такий рейвах. Він сказав: