Брюне підвівся і підійшов до Матьє.
— Ну, то й роби, як я, — сказав він, — хто ж тобі не дає? Думаєш, тобі вдасться все життя прожити отаким недотепою?
Матьє нерішуче глянув на нього.
— Звичайно. — відказав він, — звичайно. Якщо я оберу, то тільки вас, іншого вибору немає.
— Іншого вибору нема, — повторив Брюне. Тоді трохи зачекав і поспитався: — Ну?
— Дай мені трохи подумати, — сказав Матьє.
— Думай, — сказав Брюне, — думай, та тільки хутчіш. Завтра ти будеш застарий, в тебе будуть свої звички, й ти зробишся рабом своєї свободи. А може, і світ зробиться старий.
— Не розумію, — зізнався Матьє.
Брюне глянув на нього й раптом сказав:
— У вересні буде війна.
— Жартуєш? — поспитав Матьє.
— Можеш повірити мені, анґлійці про це вже знають, французький уряд вже попереджено: в другій половині вересня німці ввійдуть до Чехословаччини.
— Ці чутки... — невдоволено сказав Матьє.
— Ти що, нічого не розумієш? — роздратовано поспитав Брюне.
Він затнувся і м'яко додав:
— Справді, якби ти розумів, то мені не треба було б ставити крапки над і. Тож слухай: ти таке ж гарматне м'ясо, як і я. Уяви собі, що ти звідкись приїхав до цієї країни, де зараз перебуваєш: ти можеш луснути, мов булька на воді, усі свої тридцять чотири роки ти проспав, і якоїсь пречудової днини яка-небудь ґраната висадить твої сни в повітря, ти загинеш, так і не прокинувшись. Ти був абстрактним службовцем, був сміховинним героєм, і загинеш ти, нічого не второпавши, задля того, щоб пан Шнайдер зберіг свої дивіденди на заводах концерну "Шкода".
— А ти? — запитав Матьє. І, посміхаючись, додав: — Боюся, старий, що марксизм не захищає від куль.
— Я теж боюся, — сказав Брюне. — Знаєш, куди мене пошлють? За лінію Мажіно: бойня там ґарантована.
— Та й що ж?
— Тут і порівняння ніякого немає, я свідомо йду на ризик. Тепер ніщо вже не може відібрати сенс у мого життя, ніщо не завадить йому стати долею.
І хутко докинув:
— Утім, як і в життя моїх товаришів.
Враження було таке, ніби він боїться гріха від надмірної гордині.
Матьє не відповів, він вийшов на балкон, сперся ліктями об поруччя й подумав:"Добре сказано". Брюне мав слушність: його життя стало долею. Його вік, його клас, його пора — все це він прийняв, усе взяв на себе, обрав свинчатку, що вдарить його у скроню, німецьку ґранату, що рознесе його на кавалки. Він прилучився, він відмовився від своєї свободи, тепер це тільки солдат. І йому все повернули назад, навіть його свободу. "Він має більшу свободу, ніж я: він у злагоді з самим собою і з партією". Він був тут, такий достеменний, з достеменним присмаком тютюну в роті, барви і форми, які він бачив, були набагато достеменніші, ніж барви і форми, котрі міг бачити Матьє, і водночас він обіймав усю земну кулю, страждаючи й борючись разом із пролетаріями всіх країн. "Цієї миті, цієї ж самої миті є люди, що впритул стріляють одне в одного у передмісті Мадрида, є австрійські жиди, що вмирають у концтаборах, є китайці посеред руїн Нанкіна, а я ось тут, свіжісінький і почуваюся вільним, за чверть години я візьму капелюха і піду гуляти до Люксембурзького саду". Він обернувся до Брюне і з гіркотою глянув йому в вічі; йому подумалося:"Безвідповідальний же я".
— Валенсію бомбували, — зненацька озвався він.
— Знаю, — буркнув Брюне. — В місті немає жодної зенітної гармати. Вони скинули бомби просто на міський ринок.
Він не стис кулаки, не облишив свого спокійного тону, трохи сонної звички говорити, та все ж це саме на нього скинули бомби, його братів і сестер повбивали, його дітей. Матьє сів у фотель. "Твої фотелі розбещують". Він схопився і сів на край столу.
— То як? — поспитав Брюне.
В нього був такий вигляд, ніби він чатує на здобич.
— Що ж, — відказав Матьє, — тобі пощастило.
— Що я комуніст?
— Так.
— Ну, знаєш! Це просто вибір, старий.
— Знаю. Тобі пощастило, що ти зміг вибрати.
Обличчя Брюне ствердло.
— Ти хочеш сказати, що тобі не пощастить?
Ну от, потрібно відповідати. Він чекає: так чи ні. Вступити до партії, надати сенс життю, зробити вибір, стати людиною, діяти, вірити. Це було б спасіння. Брюне з нього очей не зводив.
— Ти відмовляєшся?
— Так, — з відчаєм відказав Матьє, — так, Брюне, я відмовляюся.
Він подумав:"Він прийшов запропонувати мені найдорожче, що в нього є". І докинув:
— Знаєш, це не остаточне рішення. Згодом...
Брюне стенув плечима.
— Згодом? Якщо ти розраховуєш на внутрішнє осяяння, яке підштовхне тебе до рішення, то можеш чекати бознає скільки. Може, ти гадаєш, ніби я був такий переконаний, коли вступав до комуністичної партії? Переконаність приходить потім.
Матьє сумно посміхнувся.
— Та знаю: стань навколішки, й ти повіриш. Може, ти й маєш слушність. Та мені хочеться спочатку повірити.
— А певно, — нетерпляче сказав Брюне. — Ви, інтелектуали, всі на один копил: все тріщить, все летить до дідька, незабаром гвинтівки самі почнуть стріляти, а ви спокійнісінько сидите собі й обстаєте за своїм правом спочатку переконатися самим. Ох, якби ж ти зміг побачити себе моїми очима, то зрозумів би, що часу вже геть немає.
— Гаразд, немає. Та й що з цього?
Брюне обурено ляснув себе по стегну.
— Ну от! Ти вдаєш, ніби тобі шкода, що ти такий скептик, а таки тримаєшся свого скептицизму. В ньому твій моральний комфорт. Коли на нього нападають, ти вперто за нього чіпляєшся, як ото твій брат чіпляється за гроші.
Матьє м'яко спитав:
— Хіба зараз у мене впертий вигляд?
— Я не говорив цього... — відказав Брюне.
Запала мовчанка. Брюне ніби пом'якшав. "Якби ж то він зміг мене зрозуміти", подумав Матьє. Він зробив зусилля: переконати Брюне було єдиним способом переконати й самого себе.
— Мені немає чого боронити: я не пишаюся своїм життям, і в мене й су за душею нема. Моя свобода? Вона мов тягар: вже хтозна одколи я вільний бознає навіщо. Я всім серцем волію поміняти свободу на впевненість. Нічого кращого я не просив би, як тільки працювати разом з вами, це змінило б мене, мені треба трохи забутися за себе. Крім того, я думаю, як і ти, що людина не збулась як така, поки не знайшла того, за що вона ладна віддати життя.
Брюне підняв голову.
— Ну, то як? — майже весело поспитався він.