Борис чатував на нього біля дверей будинку. Угледівши Матьє, він прибрав холодного і пихатого виразу: це був його улюблений вираз обличчя, вираз причинуватого.
— Допіру я подзвонив у ваші двері, — мовив він, — та, здається, вас не було вдома.
— Ви впевнені, що мене не було вдома? — тим самим тоном поспитав Матьє.
— Не зовсім, — відказав Борис, — певен я тільки в одному — ви мені не відчинили.
Матьє глянув на нього, не знаючи, що ж робити. Була насилу друга пополудні, принаймні, Брюне прийде не раніш, як за півгодини.
— Ходімо, — сказав він, — зараз все стане ясно.
Вони ввійшли у під'їзд. На східцях Борис запитав своїм звичайним голосом:
— Сьогодні увечері збираємося в "Суматрі"?
Матьє одвернувся і вдав, ніби шукає в кишені ключа.
— Не знаю, чи я прийду, — відказав він. — Я подумав... Може, Лола хотіла б побути з вами наодинці.
— Звичайно, — сказав Борис, — та що з того? Поводитися вона буде чемно. Крім того, ми все одно не будем одні: з нами буде Івіш.
— Ви бачилися з Івіш? — відчиняючи двері, поспитав Матьє.
— Оце щойно попрощався з нею, — відказав Борис.
— Заходьте, — відступаючи вбік, сказав Матьє.
Борис увійшов перший і з невимушеною фамільярністю попрямував до письмового столу. Матьє вороже глянув на його худорляву спину:"Він бачився з нею", подумалося йому.
— То ви прийдете? — запитав Борис.
Він обернувся і поглянув на Матьє насмішкувато й ніжно.
— Івіш не... нічого не казала про цей вечір? — запитав Матьє.
— Вечір?
— Авжеж. Сумніваюся, чи вона прийде: вона була так заклопотана своїми іспитами.
— Їй точно-таки хочеться прийти, — сказав Борис. — Вона сказала, що цікаво було б зустрітися вчотирьох.
— Вчотирьох? — перепитав Матьє. — Оце так вона сказала?
— Та вже ж, — наївно потвердив Борис. — Ще ж буде й Лола.
— Виходить, Івіш розраховує, що я прийду?
— Звичайно, — здивовано сказав Борис.
Запала мовчанка. Борис перегнувся через поруччя балкону й поглянув униз. Матьє приєднався до нього, легенько пхнувши кулаком у спину.
— Мені подобається ваша вулиця, — сказав Борис, — та згодом це мусить набриднути. Мене завше дивує, що ви мешкаєте у квартирі.
— Чому ж?
— Хтозна. Така вільна людина, як ви, повинна продати меблі й мешкати в готелі. А що хіба? Місяць ви могли б мешкати на Монмартрі, місяць у передмісті Тампль, місяць на вулиці Муфтар...
— Та що ви, — роздратовано мовив Матьє, — це ж не має ніякого значення.
— Справді, — подумавши, сказав Борис, — ніякого. Дзвонять, — з досадою додав він.
Матьє пішов одчиняти: це був Брюне.
— Привіт, — сказав Матьє, — ти... ти зарано.
— Еге ж, — посміхаючись, відказав Брюне, — це тобі не з руки?
— Та ні...
— Хто це? — запитав Брюне.
— Борис Серґін, — сказав Матьє.
— А, славетний послідовник, — сказав Брюне. — Я не знайомий з ним.
Борис холодно вклонився і відійшов углиб кімнати. Матьє стояв перед Брюне, опустивши руки.
— Він не любить, коли його називають моїм послідовником.
— Зрозуміло, — байдуже сказав Брюне.
Він крутив цигарку поміж пальцями, байдужий і поважний під непривітним поглядом Бориса.
— Сідай, — сказав Матьє, — сядь ось у фотель.
Брюне сів на стілець.
— Ні, — посміхаючись, сказав він, — твої фотелі надто вже розбещують... — І додав:
— Отож, старий соціял-зраднику, щоб тебе побачити, треба прийти в твоє лігво.
— Це не моя вина, — сказав Матьє, — я часто хотів побачитися з тобою, та тебе не зловити.
— А воно й правда, — потвердив Брюне. — Я зробився чимсь на зразок роз'їзного аґента. Мене змушують стільки гасати, що бувають дні, коли я з труднощами знаходжу сам себе.
Він із симпатією продовжив:
— От коли я бачу тебе, то себе знаходжу найкраще, мені здається, ніби я залишався в тебе у схові.
Матьє із вдячністю усміхнувся йому.
— Я вже не раз думав, що нам треба було б частіше бачитися, — сказав він. — Інколи мені здається, ми й старіли б не так хутко, якби часом зустрічалися утрьох.
Брюне здивовано глянув на нього.
— Утрьох?
— Атож, Даніель, ти і я.
— А й справді, Даніель! — приголомшено вигукнув Брюне, — Ще ж є і цей наш друзяка! Ти ж бачишся з ним інколи, правда?
Радість Матьє урвалася: коли Брюне зустрічав Портала чи Бурельє, він, либонь, казав тим же знудьгованим тоном:"Матьє? Він вчителює в ліцеї Бюффон, ми з ним бачимося інколи".
— Так, ми з ним бачимося, уяви собі! — гірко відказав він.
Запала мовчанка. Брюне поклав руки на коліна. Він був тут, важкий і масивний, він сидів на стільці Матьє, з упертим виглядом нахиляв голову до полум'я сірника, кімната була повнісінька його присутністю, димом від його цигарки, його повільними рухами. Матьє подивився на його великі селянські руки, подумав:"Брюне прийшов". Він відчув, як у його серці намагаються знову проклюнутися радість і довіра.
— Ну, а крім цього, — поспитав Брюне, — чим ти займаєшся?
Матьє збентежився: по суті, нічим він і не займався.
— Та нічим, — відказав він.
— Воно й видно: чотирнадцять годин уроків на тиждень і подорож за кордон під час вакацій.
— Так воно і є, — зі сміхом відказав Матьє.
Він намагався не дивитися на Бориса.
— А твій брат? Так само у "Вогненних хрестах"?
— Ні, — сказав Матьє. — Він полюбляє гнучкість. Він вважає, що "Вогненні хрести" не досить динамічні.
— Він зробився дичиною для Доріо, — сказав Брюне.
— Подейкують, ніби так... Знаєш, я щойно посварився з ним, — не подумавши, додав Матьє.
Брюне гостро зиркнув на нього.
— Чому б це?
— Одна й та ж причина: просиш його зробити послугу, а він у відповідь читає нотацію.
— І тоді ти лаєш його. Чудасія, — іронічно сказав Брюне. — Ти що, сподіваєшся змінити його колись?
— Де там, — роздратовано відказав Матьє.
Якусь хвилину вони мовчали, і Матьє сумно подумав:"Тяжка розмова". От якби Борис здогадався, що треба забратися геть! Та він, здавалося, про це й не думав, сидів собі в кутку, наїжачившись, і вигляд у нього був, неначе у хворого хорта. Брюне верхи сів на стілець, він теж давив на Бориса своїм важучим поглядом. "Йому хочеться, щоб Борис звідси пішов", задоволено подумав Матьє. Він втупився незрушним поглядом Борисові в перенісся: може, він таки здогадається під перехресним огнем цих поглядів. Але той і не ворухнувся. Брюне відкашлявся.