— Ви хочете скористатися нашими послугами? — по-батьківському поспитався він.
— Так.
Він глянув на Матьє; в нього були трохи випуклі світло-голубі очі.
— Пан?..
— Делярю.
— Пане Делярю, чи відомо вам, що статут нашого товариства передбачає послуги позики винятково для державних службовців?
Голос був гарний і невиразний, трохи повнявий, як і руки.
— Я службовець, — відказав Матьє. — Викладач.
— Ага, ага! — зацікавлено сказав добродій. — Ми особливо раді допомагати універсистським викладачам. У ліцеї викладаєте?
— Так. У ліцеї Бюффона.
— Чудово, — невимушено мовив добродій. — Гаразд, тепер залагодимо звичайні формальності... У вас є з собою посвідчення особи, байдуже яке, паспорт, військовий квиток, картка виборця...
Матьє простягнув йому папери. Добродій узяв їх і якусь хвилю неуважно вивчав.
— Добре. Дуже добре, — нарешті озвався він. — І яку ж суму хотіли б ви у нас позичити?
— Шість тисяч франків, — сказав Матьє.
Він трохи подумав і додав:
— Ні, мабуть, сім тисяч.
Він був приємно здивований. Йому подумалося:"Ніколи б не повірив, що тут усе так хутко вирішується".
— Знайомі з нашими умовами? Ми даємо позику на шість місяців без продовження терміну. Ми змушені брати двадцять відсотків, позаяк у нас великі видатки і ми дуже ризикуємо.
— Та вже ж! Та вже ж! — хутко відгукнувся Матьє.
Добродій дістав із шухляди два аркуші з віддрукованим текстом.
— Заповніть, будь ласка, ці формуляри. І поставте внизу свій підпис.
Це було прохання про позику в двох примірниках. Потрібно було вказати прізвище, вік, родинний стан, адресу. Матьє почав писати.
— Чудово, — сказав добродій, проглядаючи листки. — Народився в Парижі... в 1905 році... батько і мати французи... Гаразд, поки що все. При врученні семи тисяч франків ми попросимо вас підписати боргове зобов'язання на гербовому папері. Гербовий збір за ваш рахунок.
— При врученні? Хіба ви не дасте їх зараз?
Добродій начебто вельми здивувався.
— Зараз? Любий пане, нам потрібно принаймні два тижні, щоб зібрати відомості.
— Які відомості? Ви ж бачили мої папери?
Добродій глянув на Матьє з веселою поблажливістю.
— Ох, — сказав він, — університетські викладачі всі такі! Всі до одного ідеалісти. Зважте, пане, що в цьому окремому випадку я не піддаю сумніву ваше слово. Та якщо поглянути загальніш, то хто ж може поручитися, що папери, які нам пред'являють, не є пофальшованими? — Він сумовито посміхнувся. — Коли маєш справу з грішми, навчаєшся недовіри. Це нице почуття, згоден з вами, та ми не маємо права бути довірливими. Отож, — виснував він, — нам потрібно провести маленьке розслідування; ми звернемося безпосередньо у ваше міністерство. Не турбуйтеся: з належним дотриманням таємниці. Та, якщо між нами, то ви ж знаєте, що таке чиновники: дуже сумніваюся, що ви зможете отримати нашу допомогу раніше, ніж п'ятого липня.
— Це неможливо, — здушеним голосом відказав Матьє. І додав: — Гроші мені потрібні сьогодні увечері або найпізніше завтра вранці, вони потрібні мені терміново. А чи не можна було б... під вищі відсотки?
Добродій, здавалося, обурився, він звів свої прегарні руки.
— Ми не лихварі, любий пане! Наше Товариство одержало підтримку від Міністерства суспільної праці. Це, сказати б, офіційна орґанізація. Ми беремо помірні відсотки, котрі були встановлені з огляду на наші видатки і ступінь ризику, і ми не можемо вдаватися до таких оборудок.
Він суворо додав:
— Якщо вам так терміново потрібні гроші, то треба було приходити раніш. Хіба ви не читали наші правила?
— Ні, — підводячись, відказав Матьє. — Це було для мене, мов грім з ясного неба.
— Що ж, дуже шкодую... — крижаним тоном сказав добродій. — Роздерти оці формуляри, які ви заповнювали?
Матьє подумав про Сару: "Вона обов'язково доб'ється відстрочки".
— Не рвіть, — сказав він. — Я владнаю це.
— Авжеж, — привітно сказав добродій, — завжди можна знайти друга, котрий позичить вам на два тижні те, що потрібно. Отже, це ваша адреса, — сказав він, показуючи пальцем у формулярі, — вулиця Юґенс, 12?
— Так.
— Гаразд, наприпочатку липня ми надішлемо вам виклик.
Він підвівся і провів Матьє до дверей.
— До побачення, — сказав Матьє, — дякую.
— Радий був служити вам, — уклонився добродій. — Заходьте.
Матьє широкими кроками перетнув передпокій. Молодичка ще була там; вона розгублено покусувала свою рукавичку.
— Заходьте, пані, — сказав добродій за спиною Матьє.
Надворі в сірому повітрі тремтіли зелені відблиски листя. Та тепер у Матьє було таке відчуття, наче його замурували в чотирьох стінах. "Ще одна невдача", подумав він. Надія була тільки на Сару.
Він дійшов до Севастопольського бульвару, зайшов до кав'ярні й попросив жетон.
— Телефон у глибині, праворуч.
Набираючи номер, Матьє пробурмотів:
— Аби лиш їй вдалося! Аби лиш удалося! — Це було щось таке, як молитва.
— Гало, — сказав він, — гало, Сара?
— Гало, — сказали на тому боці, — це Вейсмюллер.
— Це Матьє Делярю. Можна побалакати із Сарою?
— Вона вийшла.
— А-а! Кепсько... Не знаєте, коли вона повернеться?
— Не знаю. Щось передати?
— Та ні. Просто скажіть, що я телефонував.
Він повісив слухавку і вийшов надвір. Його життя більше не залежало від нього, воно було в Сариних руках; йому ж залишалося тільки чекати. Він подав знак водієві автобуса, увійшов і сів біля старої жінки, що кахикала в хустинку. "Жиди завжди домовляться між собою", подумалося йому. Він таки погодиться, той лікар.
— Данфер-Рошро.
— Три талони, — відказав кондуктор.
Матьє узяв три талони і задивився у вікно; він думав про Марсель із сумовитою образою. Шиби тремтіли, стара кахикала, квіти теліпалися на її чорному солом'яному капелюшку. Капелюшок, квіти, стара, Матьє, все воно мчало вперед у величезному авті; стара не піднімала носа від своєї хустинки, та все одно вона кахикала на розі вулиці Урс і Севастопольського бульвару, кахикала на вулиці Реомюр, кахикала на вулиці Монторґей, кахикала і на Новому мосту над гладінню тихої сірої води. "А якщо жид не погодиться?" Та й ця думка не вивела його із заціпеніння; він був лантухом вугілля на інших лантухах у кузові ваговоза. "Тим гірше, тоді з цим покінчимо, я скажу їй сьогодні ввечері, що одружуюся з нею". Автобус, неначе величезна дитяча цяцька, мчав його вперед, змушував хилитися праворуч, ліворуч, струшував його, підкидав, події кидали його на спинку сидіння, до шкла, він був заколисаний швидкістю свого життя, він думав:"Моє життя вже не належить мені, моє життя — це всього лиш доля"; він дивився, як одна за другою постають величезні темні будівлі на вулиці Сен-Пер, дивився на своє життя, що проходило перед ним. Одружуватися, не одружуватися:"Тепер від мене це не залежить, або пан або пропав".