— Що для пана? — поспитав офіціянт.
Він стояв біля столика й іронічно дивився на Бориса.
— Хутчій принесіть коньяку, — сказав Матьє. Й, щоб усе виглядало природно, докинув: — Пан поспішає.
Офіціянт пішов і незабаром повернувся з пляшкою і чаркою. Матьє почувався млявим і вичерпаним, аж тепер почала даватися взнаки нічна втома.
— Пийте, — звелів він Борисові.
Борис покірно вихилив чарку. Потім поставив її на стіл і, наче само до себе, мовив:
— Це не жарти!
— Дурнику мій! — сказала Івіш, підсуваючись до нього. — Мій ти дурнику!
Вона ніжно всміхнулася йому, схопила за чуприну і струсонула голову.
— Ти поруч, в тебе такі теплі руки, — з полегшею зітхнув Борис.
— А зараз розповідай! — сказала Івіш. — Ти певен, що вона померла?
— Сьогодні вночі вона прийняла наркотики, — насилу обертаючи язиком, почав Борис. — Стосунки у нас були кепські.
— То що, вона отруїлася? — жваво поспитала Івіш.
— Хтозна, — відказав Борис.
Матьє приголомшено дивився на Івіш: вона ніжно гладила братову руку, та її верхня губа чудернацько задерлася, вищиривши дрібні гострі зуби. Борис глухо заговорив. Враження було таке, наче звертається він не до них.
— Ми піднялися до неї в номер, і вона прийняла наркотики. Першого разу вона зробила це у гримерній, коли ми сварилися з нею.
— Насправді то було вдруге, — сказав Матьє. — Здається, вона прийняла їх ще тоді, яки ви танцювали з Івіш.
— Ну, добре, нехай, — стомлено відказав Борис. — Отже, тричі. Вона ніколи стільки не приймала. Спати ми повкладалися, не сказавши одне одному ні слова. Вона крутилася в ліжку, я теж не міг заснути. Потім вона раптом заспокоїлася, і я заснув.
Він допив коньяк і провадив далі:
— Вранці я прокинувся від того, що задихався. Від її руки: вона лежала на простиралі, придушивши мене. Я сказав їй:"Забери свою руку, ти ж задавиш мене". Вона не забрала. Я подумав, що вона хоче помиритися, й узяв її за руку, та вона була мов із криги. Я поспитав Лолу:"Що з тобою?" Вона не відповіла. Тоді я щосили пхнув її руку, Лола замалим не звалилася додолу, я вискочив з ліжка, взяв її за руку і смикнув угору, щоб посадити її. В неї були розплющені очі. Я побачив її очі, — з якоюсь люттю сказав він, — ніколи не зможу їх забути.
— Сердешний мій дурнику, — сказала Івіш.
Матьє намагався пожаліти Бориса, та марно. Борис бентежив його ще дужче, ніж Івіш. Можна було подумати, що він гнівається на Лолу за те, що вона вмерла.
— Я схопив свої лахи і хутенько вбрався, — монотонно провадив Борис. — Мені не хотілося, щоб мене застали в її номері. Ніхто не бачив мене, коли я виходив, за конторкою не було ні душі. Я взяв таксі та й приїхав сюди.
— Ти засмучений? — м'яко поспитала Івіш. Вона схилилася до нього без особливого співчуття: виглядало на те, що їй просто хочеться це знати. Вона сказала:
— Ану поглянь на мене! Ти засмучений?
— Я... — почав Борис. Він глянув на неї й раптом сказав: — Мене проймає жах.
І гукнув офіціянтові:
— Ще коньяку.
— Так само на ґвалт, як і першого разу? — посміхаючись, запитав офіціянт.
— Аякже, обслужіть хутчій, — сухо сказав Матьє.
Борис викликав у нього якусь невиразну огиду. В ньому нічого вже не лишилося від його штивної, трохи дикої зграбности. Матьє почав думати про Лолине тіло, що лежить на ліжку в готельному номері. Добродії в капелюхах зайдуть до кімнати, дивитимуться на це розкішне тіло зі змішаним почуттям похітливости і професійного інтересу, відгорнуть ковдру і закотять нічну сорочку, шукаючи рани і міркуючи собі, що у професії інспектора поліції часом трапляються і гарні епізоди. Матьє здригнувся.
— Вона там геть сама? — поспитався він.
— Так, гадаю, її знайдуть десь пополудні, — стурбовано сказав Борис. — Покоївка завжди будить її о цій порі.
— Виходить, за дві години, — сказала Івіш.
Вона знову набрала вигляду старшої сестри. З жалісним і переможним виразом на обличчі вона гладила брата по голові. Борис дозволяв голубити себе; зненацька він скрикнув:
— Ох, розтуди ж його!
Івіш аж підскочила. Борис не цурався жарґонних виразів, та ніколи не лаявся.
— Що сталося? — стурбовано поспиталася Івіш.
— Мої листи, — відказав Борис.
— Що?
— Ота писанина, я ж, бевзень такий, залишив її там.
Матьє нічого не розумів.
— Оті листи, які ви їй писали?
— Еге ж.
— Та й що?
— А те! Прийде лікар, і буде відомо, що вмерла вона від отруєння.
— В листах ви згадували наркотики?
— Та певно ж, — понуро відказав Борис.
Матьє почало здаватися, що він розігрує комедію.
— Ви що ж, наркотики вживали? — поспитався він.
Йому трохи дошкуляло, що Борис ніколи йому про це не казав.
— Я... бувало часом. Раз чи двічі, з цікавости. Крім того, я писав там про чоловіка, що торгував ними, він із Буль-Бланш, якось я купував у нього порошок для Лоли. Не хотілося б, щоб він через мене влип у халепу.
— Борисе, ти з глузду з'їхав! — сказала Івіш. — Як можна було писати про таке в листах!
Борис підняв голову.
— Уявляєте собі, що буде!
— А, може, їх не знайдуть? — запитав Матьє.
— Та це перше, що вони знайдуть. У кращому разі мене викличуть як свідка.
— Ох, батько ж! — похопилася Івіш. — Та він лютуватиме, як звір!
— Він забере мене до Лаону й посадить у банк.
— Що ж, разом будемо в неволі, — понуро сказала Івіш.
Матьє з жалем поглянув на них. "Так ось які вони!" Івіш втратила свій переможний вигляд: притиснувшись одне до одного, бліді, з переляканими обличчями, вони скидалися на стареньке подружжя. Запала мовчанка, потім Матьє завважив, що Борис скоса поглядає на нього, на його вустах читалася хитрість, ница жалюгідна хитрість.
— Кажете, покоївка будитиме її пополудні? — поспитався він.
— Еге ж. Вона стукає у двері, аж поки Лола не відгукнеться.
— Що ж, зараз пів на одинадцяту. У вас ще є час спокійнісінько повернутися туди і забрати листи. Якщо хочете, візьміть таксі, та ви й на автобусі встигнете.
Борис одвів погляд.
— Не можу я туди повернутися.
"А нехай тобі", подумав Матьє. І поспитався:
— Чому це?
— Не можу.
Матьє помітив, що Івіш дивиться на нього.
— Де листи? — запитав він.
— У чорній скриньці біля вікна. На скриньці валіза, треба тільки її зняти. А там самі побачите, їх цілий жмут. Мої перев'язані жовтою стьожкою.