Шляхи свободи: Зрілий вік

Страница 6 из 95

Жан-Поль Сартр

— Добривечір усім.

Господар глянув на нього. Якийсь кондуктор пив перно, насунувши на очі козирок свого кашкета. Свідомості. Свідомості, привітні й неуважні. Кондуктор збив кашкет на потилицю і зиркнув на Матьє. Душа Матьє відпустила його і розчинилася в просторі ночі.

— Кухоль пива.

— Щось рідко ви заходите, — мовив господар.

— Але не тому, що не хочу пити.

— Та й правда, хочеться пить, — устряв кондуктор. — Таке, наче вже літо в розпалі.

Вони замовкли. Матьє був задоволений, тому що подеколи вони зиркали на нього. Він бачив у дзеркалі своє обличчя, бліде і кругле, воно коливалося там, неначе у сріблястому морі: в Камю завжди здавалося, ніби зараз четверта ранку, через це світло, сріблясту імлу, що застилала очі й вибілювала обличчя, руки, думки. Він пив. Він думав:"Вона вагітна. Диво якесь: мені все здається, ніби це неправда". Все воно видавалося йому разючим і ґротескним, як ото буває, коли побачиш діда з бабою, що цілують одне одного в уста: після семи років такого промаху не можна було допускати. "Вона вагітна". В її череві крихітний склистий згусток, що помалу роздувається, аж врешті буде завбільшки з око:"Воно росте поміж усякої гидоти в її животі, воно живе". Він уздрів довгу шпильку, що навпомацки рухалася у темряві. Почувся невиразний звук, і око, репнувши, вибухнуло: залишається лише суха непрозора обслона. "Вона піде до тієї старої, вона дасть понівечити себе". Він відчув, ніби його просякнуто трутизною. "Все гаразд". Він стрепенувся: все це були бліді думки, ті, що приходять о четвертій годині над ранком.

— До побачення.

Він заплатив і подався геть.

"Як же це сталося?" Він простував тихо, намагаючись усе згадати. "Два місяці тому..." Він геть нічого не пам'ятав, здається, то було на другий день великодніх свят. Він, як завше, обняв Марсель, від ніжности, звичайно ж, від ніжности, а не від бажання, — а тепер... Він пошився в дурні. "Дитина. Хотів принести їй утіху, а зробив дитину. Я не тямив, що робив. Тепер я віддам чотириста франків тій бабі, й вона застромить своє знаряддя між ноги Марсель і почне там шкребти; життя піде собі, як і прийшло; а я зостануся йолопом, як і до того; руйнуючи це життя більше, ніж витворюючи його, я так і не збагну, що ж накоїв". Він ледве посміхнувся. "А інші? Ті, що серйозно вирішили зробитися батьками і почуваються давальцями нового життя — чи ж розуміють вони щось краще, ніж я, коли дивляться на живіт своєї дружини? Вони робили це наосліп, хутко орудуючи своїми штукенціями. Решта відбувається у пітьмі, в желатині, як у фотоґрафії. Все відбувається без них". Він зайшов у двір і побачив, що під дверима світиться. "Це тут". Йому було соромно.

Матьє постукав.

— Хто там? — поспиталися за дверима.

— Я хотів би з вами побалакати.

— О такій порі не ходять балакати.

— Я від Андре Беньє.

Двері прочинилися. Матьє угледів жовте пасмо кіс і чималу носяку.

— Що вам треба? Як хочте накликать на мене поліцію, то дарма стараєтесь: правил я дотримуюся. Якщо мені до вподоби, то я маю право тримати у себе світло ввімкнутим хоч всеньку ніч. Коли ж ви інспектор, то покажіть посвідку.

— Я не з поліції, — сказав Матьє. — У мене проблеми. Мені сказали, що можна звернутися до вас.

— Зайдіть-но.

Матьє ввійшов досередини. Стара була в чоловічих штанях і в блузці з блискавкою. Вона була страшенно худа, погляд насторожений і твердий.

— Ви знаєте Андре Беньє?

Вона сердито дивилася на нього.

— Авжеж, — відказав Матьє. — Вона приходила до вас торік перед Різдвом, бо в неї були неприємності; їй нездужалося, й ви чотири рази ходили її доглядати.

— Ну й що?

Матьє дивився на її руки. Руки чоловіка, душогуба. Вони були порепані, з коротко зрізаними чорними нігтями, геть у близнах і подряпинах. На першій фаланзі великого пальця виднів фіолетовий синець і грубий чорний струп. Матьє здригнувся, коли на думку спала ніжне смагляве тіло Марсель.

— Прийшов я не через неї, — озвався він, — а через її подругу.

Стара коротко зареготалася.

— Вперше бачу такого нахабу — прийшов і пишається тут переді мною. Я не хочу мати діло з чоловіками, втямив?

У кімнаті стояв безлад, там було страх як брудно. Скрізь видніли якісь ящики, на кахляній долівці валялася солома. На столі Матьє завважив пляшку з ромом і недопиту шклянку.

— Я прийшов, бо мене послала моя подруга. Вона сьогодні не може прийти і послала мене домовитися.

Двері в глибині кімнати були прочинені. Матьє міг заприсягтися, що за ними хтось є. Стара сказала йому:

— Сердешні дурепи, їм просто клепки бракує. Та тільки глянути на вас, і зразу ж видно, що ви з тих типів, які завдають лиха, трощать шклянки і шибки. І попри це вони довіряють вам найдорожче, що в них є. А далі отримують те, що заслужили.

Матьє залишався ввічливим.

— Я хотів би глянути, де ви оперуєте.

Стара люто й недовірливо зиркнула нього.

— Ні, послухати тільки! Хто це вам сказав, що я оперую? Про що ви торочите? Куди ви носа свого пхаєте, га? Якщо ваша подруга хоче мене бачити, то нехай приходить. Я хочу мати діло тільки з нею. Ви тямили, що робите? А вона, тямила вона бодай що-небудь, коли віддала себе у ваші лапи? Ви завдали їй лиха. Отак. А тепер побажайте мені, щоб я справилася спритніше, ніж ви, — це все, що можу я вам сказати. Бувайте.

— Бувайте, пані, — відказав Матьє.

Він вийшов з кімнати. Йому полегшало. Він помалу попрямував до Орлеанського проспекту; вперше одтоді, як він покинув Марсель, він зміг думати про неї без тривоги, без жаху, з ніжним сумом. "Піду завтра до Сари", подумав він.

ІІ

Борис дивився на червону картату скатерку і міркував про Матьє Делярю. Він думав:"Цей Матьє хлопець хоч куди". Оркестр перестав грати, повітря було геть голубе, люди гомоніли між собою. В цій тісній маленькій залі Борис знав усіх: ці люди не приходили сюди повеселитися; вони приходили після роботи, вони були поважні й хотіли їсти. Неґр, що сидів напроти Лоли, співав у "Парадизі"; шестеро хлопців у глибині зали зі своїми подругами були музики із "Ненетт". Щось таки перепало їм, якийсь несподіваний успіх, може, анґажемент на літо (позавчора вони невиразно говорили про кабаре в Константинополі), бо, хоч і скупенькі зазвичай, сьогодні вони замовили шампанське. Борис угледів і білявку, яка виступала в "Ла Ява" з матроським танком. Високий худорлявий чоловік із сиґарою в зубах був директором кабаре на вулиці Толозе, яке щойно закрила префектурна поліція. Подейкували, що незабаром його знову відкриють, бо в господаря є підтримка у вищих колах. Борис гірко шкодував, що не заглянув туди, тож якщо воно відчиниться знову, обов'язково його відвідає. Чоловік був із тендітним гомиком, що здалеку мав, радше, привабливий вигляд, такий білявий, з вузьким обличчям, не дуже манірний і досить витончений. Борис не любив педерастів, бо вони ввесь час чіплялися до нього, проте Івіш їх цінувала, вона казала:"В цих принаймні вистачає сміливости бути не такими, як усі". Борис поважав думку своєї сестри і чесно намагався бути зичливим до гомиків. Неґр їв квашену капусту. Борис думав:"Не люблю квашеної капусти". Йому хотілося дізнатися, що ж принесли танцівниці з "Ла Ява": якусь брунатну страву, на взір смаковиту. На скатерці була пляма від червоного вина. Гарна пляма, в цьому місці скатерка була неначе з єдвабу; Лола посипала це місце сіллю, вона дбайливо ставилася до речей. Сіль зробилася рожева. Неправда, що сіль всотує плями. Він мало не сказав Лолі, що сіль не всотає цю пляму... Та для цього треба було заговорити, а Борис почував, що говорити не годен. Лола була поруч, зморена і геть розпашіла, та Борис не міг і слова промовити, голос його був мертвий. "Отаким би я був, якби зробився німий". Його охоплювала млосна знемога, голос витав у глибині горла, м'який, неначе вата, от тільки не міг вирватися назовні, він був мертвий. Борис подумав:"Я дуже люблю Делярю" і вельми втішився. Він утішився б іще дужче, якби не відчував усеньким своїм лівим боком, від скроні до стегна, що на нього дивиться Лола. Певна ж річ, цей погляд був жагучий. Лола не могла дивитися на нього інакше. Це трохи обтяжувало його, бо жагучі погляди вимагають у відповідь люб'язних жестів або усмішок; а Борис не міг і пальцем поворухнути. Він почувався паралізованим. Звичайно, це не мало великого значення: йому не треба було бачити погляд Лоли — він його вгадував, та, врешті, це була його справа. Сидячи в отакій позиції, з чубом, що спадає на очі, він геть не бачив Лолу, і міг припустити, що вона дивиться в залу, на людей. Борисові не хотілося спати, він почував себе радше збуджено, бо знав у цій залі всіх; він побачив рожевий язик неґра; Борис поважав цього неґра: якось той роззувся, взяв пальцями ноги сірникову коробку, витяг звідтіля сірника, запалив — і все це ногами. "Пречудовий чолов'яга, — захоплено подумав Борис. — от якби всі вміли користуватися ногами, як руками". Його лівий бік болів од того, що на нього дивилися: він знав, що надходить момент, коли Лола поспитається:"Про що ти думаєш"? Він геть нездатен був одсунути це запитання на пізніш, від нього це не залежало: Лола поставить його з якоюсь фатальною неухильністю. В Бориса було таке враження, ніби він упивається крихітним відтинком часу, незмірно дорогим і коштовним. По суті, це було радше приємно: Борис бачив скатерку, бачив Лолин келишок (Лола не їла; вона ніколи не вечеряла перед виступом на естраді). Вона випила "Шато Ґрюо", вона дуже стежила за собою, обходилася без багатьох маленьких утіх, тому що страх як болася постаріти. В келишку іще зоставалося трохи вина, воно скидалося на запилену кров. Джаз почав грати "If moon turns green", і Борис подумав:"А я зміг би заспівати цю мелодію"? Добре було б прогулятися в місячну ніч вулицею Піґаль, насвистуючи якусь пісеньку. Делярю якось йому сказав:"Ви свищете, немов порося". Борис подумки зареготався й подумав:"От же ж йолоп"! Його переповнювала приязнь до Матьє. Не обертаючи голови, він зиркнув убік і вздрів тяжкий погляд Лоли з-під розкішного рудого пасма кіс. По суті, цей погляд можна легко витерпіти. Досить було звикнути до того особливого пашіння, од якого шаріється обличчя, коли відчуваєш, що на тебе хтось палко дивиться. Борис покірно віддавав Лолиним поглядам усе своє тіло, свою худу потилицю і неуважний профіль, який вона так любила; лише такою ціною міг він глибоко заховатися глибоко у собі і перейматися своїми приємними й незначними думками.