Він підняв очі й угледів Лолу, на її вустах була недобра посмішка. Він угледів Івіш: вона танцювала, відкинувши голову назад, пропаща, по ній не видно було, якого вона віку, й майбутнього в неї не було:"В неї немає мушлі". Вона танцювала, вона була напідпитку, вона не думала про Матьє. Геть не думала. Наче його ніколи й не існувало. Оркестр заграв арґентинське танґо. Матьє добре його знав, то було "Mio caballo murrio", та він дивився на Івіш, і йому здавалося, ніби він чує цей сумний жорстокий мотив уперше. "Ніколи не буде вона моєю, ніколи не ввійде до моєї мушлі". Він посміхнувся й відчув смиренне освіжаюче страждання, ніжно споглядаючи це маленьке, люте й тендітне тіло, об яке розбилася його свобода. "Люба моя Івіш, люба моя свободо". І зненацька над його розбещеним тілом, над усеньким його життям постала чиста свідомість, свідомість без будь-якого "я", просто дещиця теплого повітря; вона ширяла над ним, вона була як погляд, з високої високости дивилася вона на нього, нікчемну богему, дрібного буржуа, що руками й ногами тримається за свої звички, невдаху інтелектуала, "не революціонера, не бунтаря", на абстрактного мрійника, оточеного своїм плюсклим життям, — і винесла вирок:"Це пропаща людина, так їй і треба". Вона ні з ким не була солідарна, вона оберталася в бульбашці, котра теж оберталася з карколомною швидкістю, вона була розчавлена, пропаща, вона страждала там, на обличчі Івіш, звучала ефемерною й сумовитою мелодією. Червона свідомість, сумовита жалісна мелодійка, mio caballo murrio, вона здатна була на все, справді почувати відчай за еспанців, вирішувати все, що завгодно. Якби ж то так могло тривати й далі... Та далі воно не могло тривати: свідомість роздувалася й роздувалася, мов пухир, ось оркестр замовк, і вона луснула. Матьє опинився наодинці з собою, в глибині свого життя, сухий і суворий, він більше не засуджував себе, й тим більше не приймав себе, він був просто Матьє та й годі. "На один екстаз більше. А далі?" Борис порвернувся на своє місце, вигляд у нього був трохи пригнічений.
— От халепа!
— Що там? — поспитався Матьє.
— Та ця білявка. Мерзенне дівчисько!
— Що вона там накоїла?
Борис насупив брови і, не відповідаючи, здригнувся. Івіш підійшла до столу й сіла поруч із Матьє. Вона була сама. Матьє пробіг поглядом по залі й побачив Лолу поруч із музиками, вона розмовляла із Саррюньяном. Схоже було, що Саррюньян здивований, потім він крадькома кинув погляд у бік високої білявки, яка недбало махала віялом. Лола посміхнулася йому і перетнула залу. Коли вона сіла, вигляд у неї був чудернацький. Борис із цікавістю розглядав свій правий черевик, панувала важка мовчанка.
— Ну, це вже занадто, — вигукнула білявка, — ви не маєте права, нікуди я не піду.
Матьє здригнувся, всі пооберталися. Саррюньян запобігливо схилився над білявкою, неначе метрдотель, що приймає замовлення. Він щось казав їй, тихо й рішуче. Білявка зненацька підвелася.
— Ходімо! — сказала вона своєму приятелеві.
Потім понишпорила в сумочці. Вуста її тремтіли.
— Ні, ні, — сказав Саррюньян, — це буде за мій рахунок.
Білявка зібгала стофранкову купюру й кинула на стіл. Її приятель теж підвівся і з жалем глянув на купюру. Білявка взяла його під руку, й вони подалися геть, високо піднявши голови й похитуючи стегнами.
Насвистуючи, Саррюньян підійшов до Лоли.
— Гаряче нам буде, коли вона повернеться, — сказав він з веселою посмішкою.
— Дякую, — сказала Лола. — Ніколи б не подумала, що це так легко.
Він пішов. Арґентинський оркестр покинув залу, один за одним повернулися неґри зі своїми інструментами. Борис розгнівано зиркнув на Лолу, потім обернувся до Івіш.
— Ходімо танцювати.
Лола спокійно дивилася, як вони підводяться. Та щойно вони відійшли, як обличчя її відразу ж перекосилося.
— В цім шинку ви робите, що захочете, — сказав Матьє.
— Вони в моїх руках, — байдуже мовила вона. — Люди приходять сюди через мене.
Її очі були неспокійні, вона нервово барабанила пальцями по столу. Матьє не знав, що їй іще сказати. На щастя, за хвилю вона підвелася.
— Даруйте, — сказала вона.
Матьє бачив, як вона пройшла через залу і щезла. Він подумав:"Настав час прийняти наркотик". Він залишився сам. Івіш з Борисом танцювали, такі ж чисті, як мелодія, та не такі безжальні. Він одвернувся й почав розглядати свої черевики. Втекло скількись часу. Він більш ні про що не думав. Зненацька пролунав якийсь хрипкий стогін, і він здригнувся. Це повернулася Лола, заплющивши очі, вона посміхалася. "Дорвалася", подумав він. Ось вона розплющила очі й, так само посміхаючись, сіла на своє місце.
— Ви знали, що Борисові треба п'ять тисяч франків?
— Ні, — відказав він. — Ні, не знав. А що, йому треба п'ять тисяч?
Лола все дивилася на нього, вона розхитувалася назад і вперед. Матьє бачив її великі зелені очі з двома крихітними зіницями.
— Щойно я відмовила йому, — сказала Лола. — Він каже, що це для Пікара, і я подумала, що він звернеться ще й до вас.
Матьє засміявся.
— Він знає, що в мене ні шеляга.
— То ви нічого не знали? — недовірливо поспиталася Лола.
— Та певно, що ні!
— Ти бач, — сказала Лола. — Дивно.
Здавалося, вона зараз перевернеться, мов старий корабель, або ж її рот роздере пронизливий, жахливий крик.
— Він приходив сьогодні до вас? — поспиталася вона.
— Так, десь о третій годині.
— Й нічого вам не казав?
— А що тут дивного? Пікара він міг зустріти потім.
— Так він мені й сказав.
— Ну, то й що?
Лола стенула плечима.
— Пікар цілий день працює в Аржантеї.
Матьє байдуже відказав:
— Якщо Пікарові треба гроші, то він міг зайти до Бориса в готель. Там він його знайшов, а потім вони зустрілися, коли він спускався бульваром Сен-Мішель.
Лола зміряла його іронічним поглядом.
— Подумайте, як це міг би Пікар просити п'ять тисяч франків у Бориса, який на місяць має всього триста франків на дрібні видатки?
— Ну, то я вже й не знаю, — роздратовано відказав Матьє.
Він хотів було сказати:"Ці гроші для мене". На цьому все воно, звичайно, і скінчилося б. Проте це неможливо було через Бориса. "Вона страшенно розлютиться на нього, вважатиме його моїм спільником". Лола барабанила по столу кінчиками своїх яскраво-червоних нігтів, кутики її вуст різко піднімалися, здригалися й опускалися знову. Вона крадькома стежила за Матьє з тривожною наполегливістю, та за цим настороженим гнівом він вгадував незмірну каламутну порожнечу. Йому хотілося зареготатися.