— Міцного віскі, звичайно ж, — ствердно мовив бармен.
— Ні, — сухо відказав Даніель.
"Ішли б вони подалі зі своєю манією сортувати людей, неначе це парасольки або швейні машини. Я ніщо... й усе завжди теж ніщо. Та вони вмент складають тобі ціну. Цей дає гарні чайові, той завжди має напоготові дотепне слівце, а от мені потрібне тільки міцне віскі".
— Джин-фіц, — сказав Даніель.
Бармен налляв, не сказавши й слова: напевне, образився. Тим ліпше. "Більше й носа не поткну в цю діру, надто вже фамільярні тут вони". Та джин-фіц був із присмаком проносного лимонаду. Він розпилювався на язиці кислуватим порохом, і в роті запанував присмак металу. "Це мене вже не бере", подумав Даніель.
— Налийте горілки з перцем.
Він випив горілки і поринув у мрійливий стан, почуваючи, як пашить у роті. Він думав:"Невже це ніколи не скінчиться?" Та, як завжди, це були марні думки, без будь-якої основи, мов чек без покриття. "А що ніколи не скінчиться? Що ніколи не скінчиться?" Пролунало коротке нявкання і почулось, як дряпають кігтями. Бармен здригнувся.
— Це коти, — кинув Даніель.
Він зліз зі стільця, жбурнув на шинквас двадцять франків і взяв кошика. Піднявши його, він побачив на підлозі червону пляму: це була кров. "Що вони там коять?" — тривожно подумав Даніель. Та йому не хотілося відмикати кришку. В кошику зачаївся тяжкий і невиразний жах: якщо він відімкне, то жах умить обернеться на котів, і цього Даніель не зможе витримати. "Ага, ти не зміг би цього витримати? А якщо я підніму цю кришку?" Та Даніель був уже надворі, і його знову засліпило, увіч вдарило щось яскраве і вогке: очі щеміли, це було таке, наче бачиш тільки вогонь, а потім зненацька розумієш, що вже з хвилину бачиш будинки, будинки, що за сто кроків од тебе, легкі й світлі, неначе імла: в глибині вулиці стояла голуба стіна. "Страх який усе це бачити", подумав Даніель. Таким уявлялося йому пекло: погляд, що пронизує геть усе на світі, бачиш усе від краю до краю — і до краю бачиш самого себе. Кошик у його руці заворушився: всередині щось шкрябало. Даніель і сам не знав гаразд, огиду чи задоволення приносить йому цей жах, який він почував так близько біля себе, буквально кінчиками пальців, — радше і те, і друге він йому приносив. "І все-таки щось їх заспокоює, мабуть, мій запах". Даніель подумав:"Справді, для них я тільки запах". Та треба набратися терпіння: незабаром у нього не буде цього запаху, він буде гуляти без запаху, один серед людей, в яких немає достатньо тонкого нюху, щоб упізнати ваш дух. Бути без запаху й без тіні, без минулого, бути всього лиш незримим устремлінням від самого себе в майбутнє. Даніель завважив, що його тінь перемістилася вперед, на кілька кроків од його тіла, он вона, там, на рівні ґазового крана, шкутильгає, перехнябившись набік від тяжкого кошика, чудернацька, зморена; він бачив, як він іде, він був усього лиш власним поглядом. Та ось на шклі майстерні з фарбування тканин відбився його образ, і та ілюзія розвіялася. Даніель немов би переповнився мулистою і прісною водою; вода Сени, мулиста і прісна, затопить кошика, й вони роздиратимуть одне одного пазурями. Його охопила невимовна відраза, він подумав:"Немає причини це робити". Він зупинився, поставив кошика долі:"Нудьгувати від того зла, яке вчиняєш іншим. Ніколи не добратися до себе навпрямки". Він знову подумав про Константинополь: невірниць зашивали в лантух разом зі скаженими котами і кидали в Боспор. Діжки, шкіряні лантухи, лозові клітки — все це в'язниця. "Буває й гірше". Даніель стенув плечима: ще один чек без оплати. Він не хотів чинити траґедії, колись у нього їх було доста. Якщо чиниш траґічне, значить, сприймаєш себе поважно. Ніколи, ніколи більш Даніель не сприйматиме себе поважно. Раптом під'їхав автобус. Даніель махнув водієві й увійшов до першого класу.
— Скільки до кінця?
— Шість талонів, — відказав кондуктор.
Від води Сени вони показяться. Вода кольору кави з молоком з фіолетовими блищиками. Навпроти нього сіла поважна й бундючна жінка з маленькою дівчинкою. Дівчинка допитливо дивилася на кошика. "Клята шмаркачка", подумав Даніель. Кошик занявчав, і Даніель здригнувся, наче його застукали на вбивстві.
— Що це? — поспиталася дівчинка дзвінким голосом.
— Цить, — звеліла мати, — дай панові спокій.
— Це коти, — мовив Даніель.
— Вони ваші? — спиталася дівчинка.
— Атож.
— Навіщо ви везете їх у кошику?
— Бо вони занедужали, — лагідно відказав Даніель.
— А можна поглянути на них?
— Жаніно, — сказала мати, — це вже занадто.
— Я не можу показати їх тобі, від недуги вони зробилися лютими.
Дівчинка заговорила з чарівливою розсудливістю:
— О ні, зі мною котики не будуть лютими.
— Тобі так здається? Послухай, дитинко люба, — швидко і тихо сказав Даніель, — я збираюся їх потопити, ось що збираюсь я зробити, а знаєш чому? Бо не так давно, ще сьогодні вранці, вони роздерли всеньке обличчя одній прегарній маленькій дівчинці, вона схожа була на тебе і носила мені квіти. Тепер їй доведеться вставити шкляне око.
— Ой! — вражено зойкнула дівчинка. Вона з жахом глянула на кошика і сховала обличчя в материнській спідниці.
— Бач, бач, — сказала мати, обурено зиркаючи на Даніеля, — от бачиш, треба сидіть тихенько й не розбалакувати з ким попало. Нічого, кицюню моя, цей пан просто пожартував.
Даніель і собі зиркнув на неї, та це був спокійний погляд. "Вона ненавидить мене", вдоволено подумав він. Він бачив, як за вікнами пропливають сірі будинки, він знав, що та жінка дивиться на нього. "Обурена матінка! Вона шукає, що можна було б ненавидіти в мені. Тільки не обличчя". Обличчя Даніеля ніколи не викликало ненависти. "Й не одіж, вона нова й вишукана. Ага, руки, можливо". Руки його були куці й дужі, трохи затовсті, з темними волосинами на пальцях. Він поклав їх на коліна:"Дивися на них! Дивися ж!" Та жінка не хотіла заходити в цю гру, вона тупо дивилася перед собою; вона дрімала. Даніель розглядав її з якоюсь захланністю: як їм вдається задрімати у транспорті, цим людям? Вона розм'якла всеньким тілом десь у собі й там розслаблялася. В її голові не було нічого, що скидалося б на розгублену втечу поперед себе, ні допитливости, ні ненависти, ніякого руху, навіть легенького коливання: нічого, крім в'язкого, мов тісто, сну. Раптом вона прокинулася, на її обличчі проступило пожвавлення.