Цього не треба було робити: Івіш напружено схилила голову і збентежено помацала блузку. Вона сприймала компліменти, як образи, неначе хтось на шматки рубав сокирою її образ, грубуватий і чарівливий, образ, якому вона боялася піддатися. На самоті вона могла міркувати над тим, чи підходить він їй. Вона думала про нього без слів, з якоюсь ніжною впевненістю й ласкавістю. Матьє покірно дивився на її тендітні плечі, на її високу круглу шию. Вона часто казала:"Ненавиджу людей, котрі не відчувають свого тіла". Матьє відчував своє тіло, але радше як здоровезну, обтяжливу оболонку.
— Ви ще хочете подивитися полотна Ґоґена?
— Якого Ґоґена? А, виставку, про яку ви мені казали? Гаразд, ходімо.
— У вас такий вигляд, ніби ви не хочете йти.
— Та ні, хочу.
— Якщо не хочте, Івіш, то скажіть.
— Але ви ж хочете.
— Ви знаєте, що я вже туди ходив. Я хочу показати її вам, якщо вам це принесе задоволення, та, якщо не хочете, то вона мене вже не цікавить.
— Якщо так, то я пішла б іншим разом.
— Таж виставка завтра закривається, — розчаровано відказав Матьє.
— Що ж, тим гірше, колись же вона знову відкриється, — мляво сказала Івіш. І жваво додала: — Їх же завжди знову відкривають, правда ж?
— Івіш, — з ледве помітною роздратованістю сказав Матьє, — оце ви така. Краще скажіть, що вам не хочеться, ви ж бо знаєте, що таке не швидко повториться.
— Гаразд, — любенько вела вона далі, — мені не хочеться туди, бо я по зав'язку сита цим іспитом. Це страх божий, так довго змушувати чекать результатів.
— Хіба це не взавтра?
— От-от. — І додала, торкаючись кінчиками пальців його рукава: — Не треба звертати на мене увагу, сьогодні я мов не своя. Я залежу від інших, це принизливо, у мене ввесь час перед очима білий листок, пришпилений до сірої стіни. Вони змушують тебе тільки про це й думати. Прокинувшись сьогодні вранці, я втямила, що живу завтрашнім днем; сьогоднішній день пішов у нівеч, це викреслений день. Вони вкрали його у мене, а в мене їх не так багато.
Вона тихо і швидко додала:
— Я провалилася на практичному з ботаніки.
— Розумію, — мовив Матьє.
Йому захотілося відшукати у своїх спогадах тривогу, яка допомогла б збагнути переживання Івіш. Можливо, напередодні конкурсу на посаду викладача ліцею... Та що б там не було, а це й порівняти не можна. Він прожив спокійно, без ризику. Тепер він почувався таким беззахисним посеред загрозливого світу, та це було через Івіш.
— Якщо мене допустять до іспитів, — сказала Івіш, — то я хильну трохи перед тим, як іти на усний екзамен.
Матьє не відповів.
— Одну крапелиночку, — провадила Івіш.
— Ви вже казали це перед тим, як іти на співбесіду в лютні, а потім гарно вийшло, ви хильнули чотири шкляночки рому і були п'яні, мов чіп.
— Та хоч як, а мене не допустять, — з удаваною розпукою мовила вона.
— Ну, добре, а якщо раптом допустять?
— Гаразд, не буду пити.
Матьє не наполягав: він був упевнений, що на усний іспит вона прийде таки добре напідпитку. "Я такого б не зробив, я був надто обережний". Він розлютився на Івіш і сам собі був огидний. Офіціянт приніс келишок і до половини наповнив його зеленою м'ятною настоянкою.
— Зараз я принесу відерце з кригою.
— Дякуємо, — відказала Івіш.
Вона дивилася на келишок, а Матьє на неї. Потужне і невиразне бажання охопило його: бодай на мить стати цією розгубленою свідомістю, наповненою своїм власним запахом, зсередини відчути довгі тонкі руки, відчути, як злипаються на згині руки складки шкіри, мов губи, відчути все це тіло і всі оті його потаємні цьомчики, якими воно безперестану себе вкриває. Стати Івіш, залишаючись самим собою. Івіш взяла відерце в офіціянта і поклала до свого келишка кубик льоду.
— Це не для того, щоб пити, — мовила вона, — так буде гарніше.
Вона трохи примружилася і по-дитячому посміхнулася.
— Це гарно.
Матьє роздратовано дивився на келишок, він силкувався розгледіти щільний і неповороткий плин рідини, каламутну білину криги. Даремно. Для Івіш це маленька в'язка зелена втіха, що виповнювала її до кінчиків пальців; для нього ж ніщо. Менше, як ніщо: келишок із м'ятною настоянкою. Він міг уявити собі, що почувала Івіш, та ніколи не відчував цього сам; для неї речі були прихованими, задавленими сутностями і співучасниками, їхні постійні струми пронизували всеньке її єство, а Матьє бачив їх тільки здаля. Він поглянув на неї й зітхнув: як завжди, запізнився; Івіш уже не дивилася на келишок; вона посмутніла на обличчі й нервово перебирала пасма своїх кіс.
— Мені хочеться цигарку.
Матьє дістав з кишені пачку "Ґолд флейк" і простягнув їй.
— Зараз дам припалити.
— Дякую, я вважаю за краще припалювати сама.
Вона запалила і зробила кілька затяжок. Тоді наблизила руку до рота і з маніякальним виглядом бавилася, пускаючи дим уздовж долоні. Вона пояснила сама собі:
— Мені хочеться, щоб дим немов би випускала моя рука. Це було б так цікаво, рука, що випускає дим.
— Так не вийде, він дуже хутко вивітрюється.
— Я знаю, це й дратує мене, та не можу зупинитися. Я відчуваю свій подих, який лоскоче мою руку, проходить він якраз посередині, це таке, наче рука поділяється надвоє якоюсь перегородкою.
Вона засміялася і враз замовкла, все дмухаючи на свою руку, невдоволено й затято. Потім покинула цигарку і струснула головою; пахощі її кіс вдарили в ніздрі Матьє. То був запах печива й ванільного цукру, тому що вона мила голову яєчним жовтком; та в цих пахощах кондитерської відчувався присмак тіла.
Матьє подумав про Сару.
— Про що ви думаєте, Івіш? — поспитався він.
На мить вона, розгубившись, завмерла з роззявленим ротом, потім знову напустила на себе замисленого вигляду й обличчя її замкнулося. Матьє відчув, що він стомився дивитися на неї, в нього защеміло в кутиках очей.
— Про що ви думаєте? — повторив він.
— Я... — Івіш стрепенулася. — Ви ввесь час запитуєте про це. Та ні про що конкретне. Про це не скажеш словами, воно не надається до висловлення.
— А все ж таки?
— Ну добре, от я, наприклад, дивилася на цього чоловічка, який щойно прийшов. Що вам хочеться від мене почути? Щоб я вам сказала: він гладкий, утирає лоба хусточкою, на ньому краватка... дивно, що ви змушуєте мене говорити про таке, — сказала вона, зненацька засоромившись і розлютившись, — це ж геть неважливо.