Шляхи свободи: Зрілий вік

Страница 16 из 95

Жан-Поль Сартр

Він підвівся. Підвівся службовець, у якого скрутно з грішми і який іде до сестри свого колишнього учня. Йому подумалося:"Невже зроблено усі ставки? Невже я всього лиш службовець?" Він так довго чекав; останні роки були для нього всього лиш очікуванням зі зброєю напоготові. Він чекав крізь тисячі дрібних, повсякденних клопотів; звісно ж, тим часом він трохи бігав за жінками, мандрував, а поза тим, треба ж було заробляти на життя. Та, попри все це, єдиною його турботою було залишатися напоготові. Для вчинку. Вільного й обдуманого вчинку, який визначить усе його подальше життя і буде початком нового існування. Він ніколи не міг цілковито віддатися любові, утіхам, ніколи не був по-справжньому нещасний; йому завжди видавалося, що він десь в іншому місці, що він ще не цілком народився. Він чекав. А тим часом тихо, потайці підкралися літа і вхопили його за комір: тридцять чотири роки. "Починати треба було в двадцять п'ять. Як Брюне. Певно ж, але тоді починаєш із неповним розумінням справи. І врешті тебе пошиють у дурні. Я ж бо не хотів пошитися в дурні". Він мріяв поїхати в Росію, покинути навчання, засвоїти якесь ремесло. Та щоразу від цих різких кроків його утримувала відсутність достатніх підстав. Без цих підстав такі кроки були б усе одно, що битися лобом у стіну. Тож він чекав далі...

Вітрильники кружеляли у басейні Люксембурзького саду, потрапляючи часом під струмені фонтанів. Він подумав:"Більш я не чекаю. Вона має рацію: я спустошив себе, зробив нездатним до дії, щоб зробитися всього лиш чеканням. Тепер я порожній, це правда. Та більш я нічого не чекаю".

Там, біля фонтану, якийсь човен мало не потонув, зачерпнувши води. Всі реготалися, дивлячись на нього; якийсь хлопчина силкувався зачепити його гаком.

IV

Матьє поглянув на годинника:"За двадцять одинадцята, вона запізнюється". Він не любив, коли вона запізнювалася, він завжди боявся, щоб вона не довела себе до смерти. Вона забувала все, вона втікала у забуття, вона забувала щохвилини, забувала їсти, забувала спати. Якось вона забуде дихати, і це буде кінець. Двоє молодиків зупинилися біля нього; вони з погордою розглядали столик.

— Sit down, — мовив один.

— Я sit down, — сказав другий.

Вони розреготалися й посідали; у них були доглянуті, пещені руки, холодний вираз на обличчях і ніжна шкіра. "Тут одні шмаркачі"! — роздратовано подумав Матьє. Студенти або ж ліцеїсти; молоді самці, оточені сірими самками, мали вигляд сяйнистих настирливих комах. "Молодість така чудна, — подумав Матьє, — зовні блиск, а всередині порожньо". Івіш відчувала свою молодість, Борис теж, та це були винятки. Мученики молодости. "Я просто не знав, що був молодий, і Брюне цього не знав, і Даніель. Зрозуміло стало тільки потім".

Він без особливого задоволення подумав, що поведе Івіш на виставку Ґоґена. Він любив показувати їй гарні картини, гарні фільми, гарні предмети, бо сам гарний не був, це була його манера вибачатися. Івіш не вибачала його: цього ранку, як і ті рази, вона розглядатиме картини з маніякальним, відстороненим виглядом; Матьє стоятиме біля неї, негарний, нав'язливий, забутий. І все ж йому не хотілося б бути гарним: ніде не була вона самотніша, ніж у гожому та пишному товаристві. Матьє сказав собі:"Сам не знаю, чого мені від неї хочеться". Й тоді він угледів Івіш: вона йшла бульваром поруч із високим напомадженим хлопцем в окулярах, вона підняла до нього своє обличчя, дарувала йому свою променисту усмішку; вони жваво розмовляли. Коли дівчина уздріла Матьє, її очі згасли, вона хутко попрощалася зі своїм супутником і з сонним виглядом перейшла вулицю Еколь. Матьє підвівся.

— Вітаю, Івіш.

— Добридень, — відказала вона.

Її обличчя було майже закрите: вона поначісувала свої світлі кучері на вилиці, чубчика опустила до очей. Взимку вітер розвівав її коси, відкриваючи бліді щоки та низького лоба, якого вона прозивала "моє калмицьке чоло"; оголялося її обличчя, широке, бліде, дитяче і чуттєве, схоже на місяць посеред хмар. Сьогодні Матьє бачив її інше обличчя, чисте й вузьке, воно не скидалося на справжнє її лице, що було немов траґічна трикутна маска. Молоді сусіди Матьє обернулися до неї, видно було, що вони подумали: гарна дівчина. Матьє ніжно поглянув на неї; він єдиний з-поміж усіх цих людей знав, що вона негарна. Івіш сіла, спокійна і похмура. Вона не рум'янила щоки, бо рум'яна псують шкіру.

— Що буде пані? — поспитав офіціянт.

Івіш усміхнулася йому, вона любила, коли її називали"пані"; потім невпевнено обернулася до Матьє.

— Замовте настоянку з перцевої м'яти, — порадив той, — ви ж її любите.

— Люблю? — зачудовано спиталася Івіш. — Ну добре, нехай. А що ж це таке? — поцікавилася вона, коли офіціянт відійшов.

— Зелена м'ята.

— Це такий густий зелений трунок, що ото пила я минулого разу? Ой ні, не хочу, від нього в'яже в роті. Я завжди покладаюся на вас, та мені не варто було б вас слухати. В нас ріжні смаки.

— Ви сказали, що вам це припало до смаку, — засмучено відказав Матьє.

— Та воно так, але потім я пригадала її смак. — Вона здригнулася. — І в рот не візьму її більше.

— Офіціянте! — гукнув Матьє.

— Ні-ні, нехай, він зараз принесе її, на взір це гарно. Просто я й не доторкнуся до неї; мені не хочеться пити.

Вона замовкла. Матьє не знав, що їй сказати: мало що цікавило Івіш, та й бажання говорити в нього не було. Марсель була й тут; він її не бачив, не називав, та вона була поруч. Івіш він бачив, міг називати на ім'я або торкнутися її плеча: та вона, з її тендітним станом і прегарними пругкими грудьми, була поза межами засягу; вона була немов намальована і вкрита лаком, як ота неприступна таїтянка з картини Ґоґена. Ось-ось зателефонує Сара. Його покличуть:"Пане Делярю"; Матьє почує на тому боці похмурий голос:"Він хоче десять тисяч франків і жодного су не скине". Шпиталь, хірурґія, запах етеру, грошові питання. Матьє зробив зусилля й обернувся до Івіш, вона заплющила очі й легенько водила пальцем по повіках. Потім розплющилася.

— У мене таке враження, ніби вони самі по собі так і залишаються відкриті. Подеколи я заплющую їх, щоб перепочили. Вони червоні?