— Матьє! — вигукнула Сара.
Брюне нахилився до неї й доторкнувся до її коліна.
— Послухайте, Саро, — лагідно мовив він. — Я люблю Матьє і дуже високо ціную його розум. Якби треба було пояснити якийсь уривок зі Спінози чи Канта, то я, звісно ж, попросив би консультації в нього. Та це дуже брудна справа і, клянуся вам, я не потребую арбітра, навіть якщо це викладач філософії. Моя думка вже визначена.
"Звичайно, — подумав Матьє. — Звичайно ж. — Його серце стислося, та він не мав урази до Брюне. — Хто я такий, щоб давати поради? Що зробив я зі свого життя"?
Брюне підвівся.
— Пора йти, — мовив він. — Звичайно, Саро, ви зробите так, як забажаєте. Ви не належите до партії, й те, що ви робите для нас, вже значна послуга. Та якщо ви залишите його, то я просто попрошу вас прийти до мене, коли Гомес надішле звістку.
— Гаразд, — відказала Сара.
Її очі блищали, вона ніби заспокоїлася.
— І не розкидайте ці папери у всіх усюдах. Паліть усе, — сказав Брюне.
— Обіцяю вам.
Брюне обернувся до Матьє.
— Бувай, старий побратиме.
Руку йому він не подав, тільки уважно, суворо і з нещадним подивом поглянув на нього вчорашнім поглядом Марсель. Матьє почувався голий під цими поглядами, високий голий чолов'яга, м'якушка з хліба. Недотепа. "Хто я такий, щоб давати поради"? Він примружився: Брюне здавався твердим і сукатим. "А на моєму обличі написана поразка". Брюне заговорив; голос його був геть не такий, якого очікував Матьє.
— У тебе невеселий писок, — м'яко сказав він. — Щось не клеїться?
Матьє теж підвівся.
— У мене.. в мене неприємності. Так собі, дрібниці.
Брюне поклав йому руку на плече. Він дививися на нього й вагався.
— Дурість якась. Гасаєш ввесь час, висолопивши язика, і вже немає часу зустрітися з давніми друзями. Якщо ти відкинеш копита, то я дізнаюся про це за місяць, та й то випадково.
— Ну, так хутко я копита не відкину, — зареготавшись, відказав Матьє.
Він почував долоню Брюне на своєму плечі, думав:"Він не засуджує мене", — й відчув, як його охоплює покірлива вдячність.
Брюне залишався поважний.
— Та вже ж, — мовив він. — Не так хутко. Але...
Врешті він немов би зважився.
— Ти вільний після другої? В мене є часина, я міг би забігти до тебе — побалакали б трохи, як бувало колись.
— Як бувало колись. Я геть вільний, чекатиму на тебе, — сказав Матьє.
Брюне дружньо усміхнувся йому. Він зберіг свою наївну веселу усмішку. Потім обернувся і попрямував до східців.
— Я проведу вас, — похопилася Сара.
Матьє простежив за ними поглядом. Брюне піднімався східцями із разючою звинністю. "Не все ще втрачено", сказав собі Матьє. І щось поворухнулося в його грудях, щось тепле й сумирне, мов надія. Він пройшов туди-сюди. Над головою його грюкнули двері. Малий Пабло поважно дивився на нього. Матьє підійшов до столу і взяв різець. Муха, що сіла було на мідну пластину, полетіла геть. Пабло знай дививися на нього. Матьє зробилося незручно, бознає від чого. Очі дитини немов би поглинали його. "Дітлахи, — подумалося йому, — малі ненажери, всі їхні почуття зосереджені в оцих ненатлих пельках". Погляд Пабла ще не був людський, та все ж це було життя: ще недавно це дитя вийшло на білий світ з утроби, а вже щось собою становить; воно було тут, нерішуче, малесеньке, ще зберігало в собі нездорову оксамитовість чогось вивергнутого; та за каламутною вогкістю, що застилала його очі, чаїлася маленька жадібна свідомість. Матьє грався різцем. "Тепло", подумав він. Довкруг нього дзижчали мухи; в рожевій кімнаті, у надрах іншої утроби, набрякав пухир.
— Знаєш, що мені снилося? — поспитав Пабло.
— Розкажи.
— Мені снилося, що я був пушинкою.
"А воно ще й думає!" — сказав собі Матьє.
Він запитав:
— Та й що ж ти зробив з тією пушинкою?
-Нічого. Я спав собі.
Матьє зненацька кинув різець на стіл: сполохана муха закружляла, потім сіла на мідну пластину поміж двома тонесенькими рівчачками, які зображували жіночу руку. Треба було поспішати, пухир ввесь час зростав, робив таємні зусилля відірватися, вирватися з пітьми і зробитися схожим на це, на цей крихітний блідий присосок, що вхлинає довколишній світ.
Матьє ступнув кількоро кроків до східців. Він почув Сарин голос. "Вона відчинила вхідні двері, стоїть на порозі й усміхається Брюне. Чому ж вона зволікає й не спускається сюди"? Він обернувся назад, подивився на дитину й на муху. "Дитина. Мисляча плоть, що верещить і спливає кривлею, коли її вбивають. Муху легше вбити, ніж дитину". Він стенув плечима:"Я нікого не хочу вбивати. Я тільки хочу не дати дитині вродитися". Пабло почав гратися своїми кубиками; він забувся про Матьє. Матьє простягнув руку й кінчиками пальців доторкнувся стола. Зачудовано повторив:"Не дати народитися..." Наче десь уже була дитина, що тільки й чекала слушної нагоди, аби плигнути потойбіч декорацій у цю п'єсу життя, під сонце, а Матьє стояв їй на заваді. Та воно й справді було майже так: була маленька людинка, мрійлива й тендітна, брехлива і хоровита, з білою шкірою, великими вухами і лудинками, зі жменькою особливих прикмет, які заносять до пашпорта, маленька людина, що ніколи вже не буде гасати вулицями, одною ногою на хіднику, а другою в рівчакові для дощової води; в неї були очиці, пара очей, зелених, як у Матьє, або ж чорних, як у Марсель, що ніколи не побачать ні синьо— зеленого зимового небосхилу, ні моря, ні жодного обличчя, в неї були руки, що ніколи не доторкнуться ні до снігу, ні до жіночого тіла, ні до кори дерева: був образ світу, кривавий, світлий, понурий, палкий, зловісний, сповнений надії, образ, де існують сади й будинки, ласкаві дівчата й страшенно кусючі комахи, — й усе це буде зруйновано одним-однісіньким уколом шпиці, наче повітряну кульку в Луврському паркові.
— Ось і я, — сказала Сара. — Ви, мабуть, зачекалися?
Матьє підняв голову й відчув полегшення: вона схилилась над перилами, тяжка й безформна; це була доросла жінка, зі старим тілом, що немов би допіру вийшла з солоної глибини й ніколи не була народжена; Сара усміхнулася до нього й хутко спустилася східцями, її кімоно розвівалося докруг куцих ніжок.
— То що? Що скоїлося? — жадібно поспитала вона.