— Це моя друга батьківщина, — з гідністю відказав молодик.
— Ти, звичайно ж, сам попросишся до війська?
Молодик не відповів. Матьє записав його прізвище й адресу до свого блокнота.
— Ушивайся звідси, — сказав він. — Тебе викличуть. А ви йдіть зі мною.
Вони рушили вулицею Монмартр і зробили декілька кроків. Матьє підтримував хлопчака, бо він заточувався. Ірена поспиталася:
— Скажіть, ви його відпустите?
Матьє не відповів: вони ще не дуже далеко відійшли від Центрального ринку. Вони пройшли ще трохи, а потім, коли підійшли до ліхтарні, Ірена стала перед Матьє і з ненавистю зиркнула на нього.
— Нишпорка проклятий!
Матьє зареготався: коси падали на її лице, й вона дмухала на пасма, які заважали їй дивитися.
— Та не нишпорка я, — сказав він.
— Справді?
Вона знай трясла головою, намагаючись відкинути коси. Врешті вона люто вхопила їх і закинула назад. З'явилося її обличчя, матове, з великими очима. Вона була дуже гарна і начебто не дуже й здивувалася.
— Якщо ви не з поліції, то гарно пошили їх у дурні, — зауважила вона.
Матьє не відповів. Ця історія вже не тішила його. Йому зненацька захотілося прогулятися вулицею Монторґей.
— Гаразд, — сказав він, — зараз я посаджу вас у таксі.
Посеред вулиці стояло кілька авт. Матьє підійшов до одного з них, тягнучи за собою хлопчака. Ірена йшла за ними. Правою рукою вона притримувала коси над обличчям.
— Сідайте.
Вона зашарілася.
— Знаєте, я згубила сумочку.
Матьє пхнув хлопчака до авта: одну руку він поклав йому поміж лопатками, а другою відчиняв дверцята.
— Пошукайте в кишені мого піджака, — сказав він. — У правій.
За хвилю Ірена витягла руку з кишені.
— Я знайшла сто франків і дрібняки.
— Візьміть собі сто франків.
Останній поштовх, і хлопчак повалився на сидіння. Ірена сіла за ним.
— Яка у вас адреса? — запитала вона.
— В мене її вже немає, — відказав він. — Бувайте.
— Гей! — гукнула Ірена.
Та він уже одвернувся од неї: йому хотілося ще раз побачити вулицю Монторґей. Йому захотілося побачити її негайно. Якусь хвилину він ішов собі, а потім таксі зупинилося біля хідника, просто біля Матьє.
Дверцята відчинилися, й виглянула жінка, то була Ірена.
— Сідайте, — сказала вона йому. — Хутчій.
Матьє сів до таксі.
— Сядьте на відкидному сидінні.
Він сів.
— Що сталося?
— Малюк геть з глузду з'їхав. Каже, що хоче потрапити до в'язниці; він ввесь час сіпає за ручку дверцят і хоче вискочити надвір. Я не така дужа, щоб утримати його.
Хлопчак забився в куток авта, його коліна стирчали вище голови.
— В нього потяг до страдництва, — пояснила Ірена.
— Скільки йому років?
— Хтозна, здається, дев'ятнадцять.
Матьє розглядав довгі худі ноги хлопчака: тому було стільки ж, як найстаршим його учням.
— Якщо йому хочеться потрапити до хурдиги, — сказав він, — то ви не маєте права заважати йому.
— Дивак ви та й годі, — обурено сказала Ірена. — Ви ж не знаєте, що йому загрожує.
— Він когось упорав?
— Та ні.
— А що він накоїв?
— То ціла історія, — з похмурим виглядом відказала вона. Він помітив, що вона зібрала коси на вершечку голови. Це надавало їй комічного й затятого вигляду, незважаючи стомлені гожі вуста.
— Так чи так це стосується лише його, — сказав Матьє. — Він вільний.
— Вільний! — вигукнула вона. — Кажу ж вам, що в нього не всі вдома.
Почувши слово "вільний", хлопчак розплющив своє здорове око і щось пробурмотів, Матьє не розчув, що саме, а потім ні сіло ні впало вхопився за клямку і спробував було відчинити дверцята. В цю мить якесь авто легенько зачепило таксі, котре враз зупинилося. Матьє натиснув рукою на груди хлопчака і відіпхнув його на сидіння.
— Якби мені захотілося потрапити до в'язниці, — провадив він, звертаючись до Ірени, — то я не хотів би, щоб ви мені заважали.
— Геть війну! — заволав хлопчак.
— Авжеж, авжеж, — потвердив Матьє. — Маєш рацію. — Він знай утримував його на сидінні. Потім обернувся до Ірени.
— Здається, у нього і справді не всі вдома.
Водій опустив шкло.
— Куди їдемо?
— Проспект Парк-Монсурі, 15, — переможно сказала Ірена.
Хлопчак ухопив Матьє за руку, а потім, коли таксі рушило, заспокоївся. Якусь хвилю вони сиділи мовчки; таксі котилося темними вулицями, яких Матьє не знав. Обличчя Ірени вряди-годи виринало з темряви і знову пропадало у ній.
— Ви бретонка? — запитав Матьє.
— Я? Ні, я з Меца. Чому ви про це питаєте?
— Та у вас така зачіска.
— Кумедна, еге ж? То подруга захотіла, щоб я так зачісувалася.
На мить вона замовкла, потім запитала:
— Як це так сталося, що у вас немає адреси?
— Переїжджаю.
— Так, так... Вас мобілізували, правда ж?
— Авжеж. Як і всіх.
— Вам подобається воювати?
— Не знаю: я ще не воював.
— А я проти війни, — сказала Ірена.
— Я помітив.
Ірена дбайливо схилилася до нього.
— Скажіть, ви когось утратили?
— Ні, — відказав Матьє. — А що, в мене такий вигляд, ніби я когось утратив?
— У вас чудний вигляд, — сказала вона. — Пильнуйте! Пильнуйте!
Хлопчак тихцем простягнув руку і спробував одчинити дверцята.
— Та сядь ти нарешті! — сказав Матьє, пхаючи його в куток. — Ото вже зараза! — сказав він Ірені.
— Це генеральський син.
— Он як? Що ж, не дуже він, мабуть, пишається своїм батьком.
Таксі зупинилося. Ірина вийшла першою, а далі треба було витягти хлопчака. Він чіплявся за підлокітники й відбивався ногами. Ірена зареготалася.
— Ото вже суперечлива натура: тепер він уже не хоче виходити!
Врешті Матьє вхопив його в оберемок і виніс на тротуар.
— Ху!
— Зачекайте хвилину, — сказала Ірена. — Ключ залишився в сумочці, мені треба залізти крізь вікно.
Вона підійшла до двоповерхового будиночка з прохиленим вікном. Матьє підтримував хлопчака одною рукою. Другою він понишпорив у кишені, а потім простягнув водієві гроші.
— Здачі не треба.
— Що це з вашим братом? — весело запитав водій.
— Він заробив своє, — відказав Матьє.
Таксі поїхало. Позаду відчинилися двері, й у світляному прямокутнику з'явилася постать Ірени.
— Заходьте, — сказала вона.
Матьє увійшов, підштовхуючи хлопчака, який уперто мовчав. Ірена зачинила за ними двері.
— Ліворуч, — сказала вона. — Вимикач о праву руч.
Матьє намацав вимикача, і бризнуло світло. Він побачив укриту пилюгою кімнату, розкладачку, глек з водою і миску на туалетному столику; під стелею висів велосипед без коліс.