Скрізь на землі вони або сплять, або готують у кабінетах свою війну, жоден з них не тримає в голові мого наймення. Але ж я тут! — обурено подумала вона. — Я тут, я бачу, я відчуваю, я існую так само, як і Гітлер!
За хвилю вона знову рушила вперед і дійшла до еспланади. Під Лаоном простягалася похмура долина. Вдалині вряди-годи блимали вогники, та вони її не заспокоювали; Івіш добре знала, що вони освітлюють: рейки, дерев'яні шпали, камінці та вагони на запасних коліях. В кінці долини був Париж. Вона зітхнула: якби він був охоплений вогнем, то на овиді сяяла б заграва. Вітер ляскав її по колінах пеленою сукні, та вона не рухалася з місця. "Париж там, він ще сяє од світла, може, це його остання ніч". Цієї самої миті якісь люди піднімаються і спускаються бульваром Сен-Мішель, інші прямують в "Дом", дехто з них, може, знає її й балакає до когось. "Остання ніч — а я тут, у цій чорній воді, й коли я стану вільною, то побачу там лише купу руїн і намети поміж камінням. Боже милий, — подумала вона, — Боже милий! Зроби так, щоб я могла побачити його останній раз". Вокзал був якраз під нею, ці червоні світлячки внизу східців; нічний потяг вирушав о третій двадцять. "У мене є сто франків, — переможно подумала вона. — У мене в сумочці сто франків".
Вона вже бігцем спускалася крутими східцями, Філіп бігцем спускався вулицею Монмартр, страхопуд, нікчемний страхопуд, то я страхопуд, еге? Ну, я вам покажу! Він вибіг на майдан; величезна темна галаслива пащека відкривалася на тому боці майдану, тхнуло капустою і сирим м'ясом. Він зупинився перед ґратами станції метра, покрай хідника стояли порожні ящики; під ногами в себе він побачив соломини і брудні сюди снували тіні. Івіш підійшла до віконця.
— Третій клас до Парижа.
— Туди й назад? — поспитався касир.
— Туди, — твердо відказала вона.
Філіп прокашлявся і щосили закричав:
— Геть війну!
Нічого не сталося, тіні так само снували у кав'ярні. Він склав долоні рупором і притулив їх до рота.
— Геть війну!
Його власний голос видався йому громом. Декілька тіней зупинилося, і він побачив, що до нього підходять люди. Їх було досить чимало, більшість була в кашкетах. Вони недбало наближалися і з цікавістю дивилися на нього.
— Геть війну! — гукнув він до них.
Вони були вже зовсім поруч; серед них були дві жінки й приємний на вигляд чорнявий молодик. Філіп з симпатією зиркнув на нього і заволав, не зводячи з нього очей:
— Геть Даладьє, геть Чемберлена, нехай живе мир!
Тепер вони оточили його, й він уперше за останні дві доби відчув, що йому добре. Вони дивилися на нього, піднявши брови, й нічого не казали. Він хотів було пояснити їм, що вони жертви капіталістичного імперіалізму, та голос його ніяк не міг зупинитися і знай волав: "Геть війну!" Це був справжнісінький переможний гімн. Він отримав дужого стусана у вухо і кричав далі, потім його садонули у писок і в праве око: він повалився на коліна й уже не кричав. Перед ним опинилася якась жінка, він бачив її коліна й черевички з плоскими каблуками, вона відбивалася і кричала:
— Негідники! Негідники! Це ж дитина, не чіпайте його!
Матьє почув пронизливий голос, який волав: "Негідники! Негідники! Це ж дитина, не чіпайте його!" Хтось відбивався посеред цілого десятка чоловіків у кашкетах; то була невисока жіночка, вона розмахувала руками, й коси падали їй на обличчя. Чорнявий молодик зі шрамом під вухом брутально тряс її, а вона волала:
— Він має рацію, всі ви боягузи, ви мусите бути на майдані Згоди і протестувати проти війни; а ви волієте лупцювати хлопчака, бо це не так небезпечно.
Гладка власниця публічного будинку, яка стояла перед Матьє, дивилася на цю сцену палаючими очима.
— Роздягніть її догола! — сказала вона.
Матьє з досадою одвернувся: такі оказії мусили зараз відбуватися на кожному середхресті. Переддень війни, переддень зброї: це було мальовниче, та його воно не стосувалося. Раптом він вирішив, що це стосується його. Він відіпхнув повію, увійшов у коло й поклав долоню на плече чорнявого молодика.
— Поліція, — сказав він. — Що сталося?
Молодик недовірливо глянув на нього.
— Та он той хлопчисько! Він кричав: "Геть війну!"
— А ти його вдарив? — суворо поспитався Матьє. — Ти що, не міг погукати поліцая?
— Та поліцаїв тут нема, пане інспекторе, — озвалася повія.
— А ти, мандрьохо, — сказав їй Матьє, — говоритимеш тоді, коли тебе спитають!
Чорнявий молодик геть знітився.
— Та нічого ми йому не зробили, — сказав він, облизуючи розбиті кісточки пальців. — Затопили в писок, щоб замовк, та й годі.
— Хто затопив у писок? — поспитався Матьє.
Молодик зі шрамом глянув на свої руки й зітхнув.
— Я, — зізнався він.
Інші відступили на крок; Матьє обернувся до них.
— Ви хочете потрапити у свідки?
Не відповідаючи, вони відступили ще далі. Повія вже зникла.
— Розходьтеся, — сказав Матьє, — а то позаписую ваші прізвища. А ти залишся.
— А що, — поспитався молодик, — тепер французів замикають до хурдиги за те, що вони не дають німакові влаштовувати провокації?
— Не твоє діло, — сказав Матьє. — Розберемося.
Роззяви розійшлися. Залишилося двоє чи троє, вони стояли на порозі кав'ярні й дивилися. Матьє нахилився до хлопчака: його дали добрячої лупки. З розбитої губи текла кров, а ліве око геть запливло. Правим оком він пильно дивився на Матьє.
— Це я кричав, — гордо сказав він.
— Не міг вигадати нічого кращого, — сказав Матьє. — Встати можеш?
Хлопчак насилу підвівся. Він упав у салату; ззаду прилип до нього листок салати, а за піджак зачепилися соломини. Жіночка обтріпала його долонею.
— Ви знаєте його? — запитав Матьє..
Вона трохи повагалася.
— Н-ні, — відказала вона.
Хлопчак зареготався.
— Звичайно ж, знає. Це Ірена, секретарка Пітто.
Ірена понуро зиркнула на Матьє.
— Ви ж не зачините його за цю витівку?
— Не знаю.
Молодик зі шрамом сіпнув його за рукав: в нього був знічений вигляд.
— Я заробляю на хліб, пане інспекторе, працюю я. Якщо мені доведеться йти з вами до комісаріяту, то я запізнюся на нічну зміну.
— Документи.
Молодик простягнув йому нансенівський паспорт, звали його Канаро.
Матьє засміявся.
— Народився в Константинополі! — сказав він. — Виходить, ти так любиш Францію, що ладен убити будь-кого, хто нападе на неї.