— Це ваша кімната?
— Ні, — відказала Ірена. — Це кімната друзів.
Він глянув на неї й засміявся.
— Ваші панчохи!
Вони були білі від куряви і подерті на колінах.
— Це я лізла у вікно, — безтурботно пояснила вона.
Хлопчак стояв посеред кімнати, він неспокійно похитувався і розглядав усе своїм єдиним оком. Матьє показав на нього.
— Що будемо з ним робити? — поспитався він в Ірени.
— Скиньте з нього черевики і покладіть його на ліжко: я обмию йому обличчя.
Хлопчак не опирався: він якось охляв. Ірена повернулася з мискою води і ватою.
— От-от, — сказала вона. — Потерпіть, Філіпе, будьте розумником.
Вона схилилася над ним і почала незграбно водити ватяним квачиком по його брові. Хлопчак застогнав.
— Авжеж, — материнським тоном приказувала вона, — щемить, але так воно і треба.
Вона пішла поставити миску на туалетний столик. Матьє підвівся.
— Гаразд, — сказав він. — Що ж, мені пора.
— Ой ні, не йдіть! — жваво відказала вона. І тихіше докинула: — Якщо він захоче піти, то в мене не вистарчить сили, щоб затримати його.
— Ви що, гадаєте, я стерегтиму його тут цілу ніч?
— Ви такі нелюб'язні! — роздратовано кинула вона. І за мить трохи лагідніше додала: — Принаймні зачекайте, поки він засне, це станеться швидко.
Хлопчак метався на ліжку, вигукуючи щось незрозуміле.
— Де він оце тинявся, що довів себе до такого стану? — поспиталася Ірена.
Вона була повнява, з матовою шкірою, надто вже ніжною і трохи вогкою, на взір не дуже чистою; здавалося, ніби вона щойно прокинулася. Та голова її була прегарна: маленький рот із втомленими кутиками, великі очі і малесенькі рожеві вушка.
— Ну от, — сказав Матьє, — він заснув!
— Та невже?
Вони здригнулися: хлопчак схопився і голосно скрикнув:
— Флоссі! Мої штани!
— А нехай тобі! — сказав Матьє.
Ірена всміхнулася.
— Вам доведеться пробути тут до ранку.
Та це було марення, провісник сну: Філіп упав горізнач, кілька секунд іще щось бурмотів, а потім відразу ж захропів.
— Ходімо, — сказала Ірена.
Він пройшов за нею до великої з рожевими кретоновими шпалерами. На стіні висіла гітара й укулеле. (*)
======
*Негритянський музичний інструмент — прим. пер.
======
— Це моя кімната. Я залишаю двері прохиленими, щоб чути, що він там робить.
Матьє побачив велике розстелене ліжко з балдахіном, пуф, грамофон і платівки на столику в стилі Генріха ІІ. На кріслі-качалці валялися пожмакані панчохи, жіночі трусенята і комбінації. Ірена простежила за його поглядом.
— Я ходила на блошиний ринок.
— Незлецько, — сказав Матьє. — Геть незлецько.
— Сідайте.
— Де? — запитав Матьє.
— Зачекайте.
На пуфі стояв кораблик у пляшці. Вона взяла його й поставила долі, потім зняла з крісла-качалки білизну і поклала її на пуфі.
— Ось. А я сяду на ліжку.
Матьє сів і почав гойдатися.
— Востаннє я сидів у кріслі-качалці в Німі, в передпокої готелю Арен. Мені було п'ятнадцять років.
Ірена не відповіла. Матьє знову побачив перед собою великий темний передпокій із зашкленими дверима, які сяяли від сонця: йому ще належав той спогад; були й інші, потаємні й невиразні спогади, які тремтіли довкруг нього: я не втратив свого дитинства. Дорослий, зрілий вік завалився в однісіньку мить, та дитинство залишалося, тепле-тепле: ще ніколи не було воно так близько. Він знову подумав про малого хлопчину, який лежав на піщаних дюнах Аркашона й вимагав свободи: Матьє перестав соромитися перед цим упертим хлопчаком. Він підвівся.
— Ви йдете? — запитала вона.
— Піду прогуляюся, — відказав він.
— Не хочете трохи посидіти?
Він повагався.
— Як по правді, то мені хотілося лишитися самому.
Вона поклала йому долоню на руку.
— От побачите, зі мною буде так, наче ви самі.
Він глянув на неї: в неї була чудернацька манера говорити, млява і трохи дурненька в своїй поважності; вона ледве розтуляла свого ротика і похитувала головою, немовби змушуючи її випускати слова.
— Я залишаюся, — сказав він.
Вона не виявила ніякого задоволення. Втім, її обличчя здавалося не дуже виразним. Матьє ступнув кілька кроків по кімнаті, підійшов до столу і взяв декілька платівок. Вони були зачовгані, деякі надкололися, більшість були без конвертів. Тут було кілька джазових платівок, попурі Моріса Шевальє, "Концерт для лівої руки", "Квартет" Дебюссі, "Серенада" Тозеллі й "Інтернаціонал" у виконанні російського хору.
— Ви комуністка? — запитав він у неї.
— Ні, — відказала вона, — в мене переконань немає. Гадаю, я була б комуністкою, якби люди не були таким лайном. — І, подумавши, докинула: — Я пацифістка.
— Чудна ви, — сказав Матьє. — Якщо люди — лайно, то вам було б усе одно, як вони вмирають — на війні чи якось інакше.
Вона з упертою поважністю похитала головою.
— Якраз навпаки, — сказала вона. — Тому й огидно воювати з їхньою допомогою, що вони лайно.
Запало мовчання. Матьє глянув на павутиння під стелею й засвистів.
— Я нічого не можу запропонувати вам випити, — сказала Ірена. — Хіба що ви любите оршад. Там у пляшці ще трохи є.
— Гм! — сказав Матьє.
— Авжеж, так я і думала. О, на комині є сигара, візьміть, якщо хочете.
Він підвівся і взяв сигару, вона була суха й поламана.
— Можна я натопчу нею люльку?
— Робіть з нею все, що захочете.
Він знову сів і, відчуваючи на собі погляд Ірени, почав розминати сигару в долонях.
— Почувайтесь як удома, — сказала вона. — Якщо не хочете говорити, то не говоріть.
— Гаразд, — сказав Матьє.
За хвилю вона запитала:
— Спати не хочете?
— Ні.
Йому здавалося, що він уже ніколи не захоче спати.
— Де ви зараз були б, якби не зустріли мене?
— На вулиці Монторґей.
— І що робили б?
— Гуляв би.
— Мабуть, вам дивно, що ви тут.
— Ні.
— Що правда, то правда, — з невиразним докором сказала вона, — здається, ніби вас тут і нема.
Він не відповів: він гадав, що вона має рацію. Ці чотири стіни й ця жінка на ліжку були незначним випадком, невиразними нічними примарами. Матьє був скрізь, де панувала ніч, від північних кордонів до Лазурного берега; він був одним цілим з нею, дивився на Ірену всі очима ночі: вона була всього лиш крихітним світлячком у нічній пітьмі. Од пронизливого крику він аж підскочив.
— Ото вже лихо! Піду гляну, що там із ним.
Вона навшпиньках вийшла з кімнати, а Матьє запалив люльку. Йому вже не хотілося йти на вулицю Монторґей: вулиця Монторґей була тут, вона перетинала кімнату; тут проходили всі вулиці Франції, росли всі її трави. Ці чотири дощані стіни поставили десь. Матьє теж був десь. Ірена повернулася й сіла: вона була хтось. Вона не була схожа на бретонку. Радше на маленьку аннамітку з кав'ярні "Дом". В неї була шафранова шкіра, невиразне і млява грація.