— І це всі новини?
Пан Сергін вагався.
— Тату!
Він розлютився од того, що я прийшла, що я псую йому маленьке свято. Пан Сергін полюбляв секрети, в нього було шість замкнених валіз, дві валізи із засувами, часом він їх одмикав, коли був сам. Івіш розчулено дивилася на нього, він був такий симпатичний, що вона мало не поділилася з ним своєю тривогою.
— А зараз, — із жалем сказав він, — послухаємо французів.
Він опустив на неї погляд своїх світлих очей, і вона відчула, що він нічого не може зробити для неї. Вона тільки запитала:
— Що буде, як вибухне війна?
— Французів розгромлять.
— Тьху! Невже німці увійдуть до Франції?
— Звичайно.
— І дійдуть до Лаону?
— Напевне. Гадаю, вони дійдуть до Парижа.
"Він нічогісінько не знає, — подумала Івіш. — В нього сім п'ятниць на тиждень". Та серце мало не вискакувало їй із грудей.
— Вони захоплять Париж, але ж не зруйнують його?
Вона пошкодувала, що поставила це запитання. Одколи більшовики спалили спалили їхній маєток, батькові скрізь ввижалися катастрофи. Він похитав головою, приплющивши очі.
— Ох! — сказав він. — Ох-ох-ох!
Двадцять третя година тридцять хвилин. То була мертва вулиця, вона потонула в мороці; де-не-де видніли ліхтарні. Вулиця в нікуди, обабіч величезні безіменні мавзолеї. Всі жалюзі опущені, не пробивається ані однісінької стьожки світла. "Це була вулиця Делярю". Матьє перетнув вулицю Сельс, вулицю Фруадво, пройшов проспектом дю Мен й навіть вулицею Ґете; вони скидалися одна на одну: ще теплі, та вже невпізнанні, вже вулиці війни. Щось згубилося. Париж був уже цвинтарем вулиць.
Матьє увійшов у "Дом", бо "Дом" був на цій вулиці. Офіціянт із люб'язною усмішкою заметушився біля нього; це був невисокий парубійко в окулярах, хирлявий і запобігливий. Новачок: його попередники змушували чекати на себе цілу годину, а потім недбало підходили і, навіть не всміхнувшись, приймали замовлення.
— А де Анрі?
— Анрі? — перепитав офіціянт.
— Високий чорнявець із випуклими очима.
— А! Його призвали.
— А Жан?
— Білявий такий? Його теж призвали до війська. Я замість нього.
— Принесіть мені коньяку, —попросив Матьє.
Офіціянт побіг. Матьє примружив очі, потім здивовано окинув поглядом залу. В липні "Дом" не мав чітких меж, він розтікався в ніч крізь шиби і двері, вихлюпувався на бруківку, перехожі купалися в цій сироватці, яка ще тремтіла на їхніх руках і на лівому боці облич водіїв, які стояли посеред бульвару Монпарнас. Ще крок, і ти занурювався в червінь, правий профіль водіїв був червоний: то була "Ротонда". Тепер надвірні сутінки юрмилися біля шиб, "Дом" звівся до самого себе: колекція столиків, лав, шклянок, сухих, покинутих, позбавлених тієї імлистої сяйливости, яка була їхньою нічною тінню. Зникли німецькі емігранти, угорський піяніст, стара американка-пиячка. Де й поділися ті чарівні пари, які трималися за руки під столом і до самісінького ранку говорили про кохання, очі їхні були червоні від безсоння. О ліву руч од нього вечеряв зі своєю дружиною майор. Навпроти мріяла про щось за кавою з вершками маленька повія-аннамітка, за сусіднім столиком капітан їв квашену капусту. Праворуч хлопець у військовій формі притискав до себе жінку. Матьє бачив його раніше, то був учень з Академії живопису, довготелесий, блідий і збентежений; однострій надавав йому лютого вигляду. Капітан звів голову, і його погляд перетнув стіну; Матьє простежив за його поглядом: в кінці був вокзал, вогні, відблиски рейок, люди з землистими обличчями, марні від безсоння очі, вони непорушно сиділи у вагонах, склавши руки на колінах. В липні ми сиділи кружкома під лампами, ми не зводили очей один із одного, жоден погляд не губився. Тепер вони губляться, біжать до Віссембурґа, до Монмеді; поміж людьми багато пустки й пітьми. Вони мобілізували "Дом", учинили з нього предмет першої необхідности: забігайлівку. "Ох, — радісно подумалося йому, — я нічого не впізнаю, ні за чим не шкодую, нічогісінько по собі не залишаю!"
Маленька індокитаянка усміхнулася йому. Вона була гожа, з крихітними рученятами; Матьє вже два роки збирався якось переспати з нею. Якраз пора. Я проведу вустами по її холодній шкірі, вдихну її запах комах і нафталіну, я буду голий і бозна-який під її вмілими пальчиками; в мені є якесь старе рам'я, й воно відімре. Досить лише всміхнутися їй у відповідь.
— Офіціянте!
Підбіг офіціянт.
— Десять франків.
Матьє заплатив і вийшов. Надто вже добре я її знаю.
Було темно. Перша ніч війни. Ні, не зовсім. Ще залишалося чимало світла, котре позачіплювалося за боки будинків. За місяць, за кілька тижнів його звіє перша тривога; зараз це була всього лиш генеральна репетиція. Та Париж усе ж таки втратив свою стелю з рожевої вати. Вперше Матьє бачив темну пару, що висіла над містом: небо. Небо Жюан-ле-Пену, Тулузи, Діжону, Ам'єну, те саме небо і для села, і для міста, для всієї Франції. Матьє зупинився, звів голову і глянув на нього. Небо все одно де, без привілеїв. І я під цією рівністю — будь-хто. Будь-де, не має значення де — війна. Він зупинив погляд на світляній плямі, подумки повторив, щоб закарбувалося: "Париж, бульвар Распай". Та їх теж мобілізували, ці розкішні назви, тепер вони неначе зійшли з мапи генерального штабу чи зі сторінок комюніке. Від бульвару Распай нічогісінько не лишилося. Шляхи, тільки шляхи, які прямували з заходу на схід, з півдня на північ; пронумеровані шляхи. Вряди-годи їх брукували на декілька кілометрів, хідники й будинки поставали на землі, це називалося вулицею, проспектом, бульваром. Та це був усього лиш відтинок шляху; Матьє ішов, звернувшись обличчям до бельгійського кордону, відтинком департаментського шляху, який починався від Національного шосе номер 14. Він звернув на довгу дорогу, пряму і наскрізну, яка продовжувала залізницю Західної компанії, колись це була вулиця де Ренн. Його огорнуло полум'я, воно вихопило з пітьми ліхтар, згасло; проїхало таксі, воно прямувало до вокзалів правого берега. За ним проїхав чорний лімузин, у якому було повно офіцерів, потім запала тиша. Покрай дороги, під байдужим небом, будинки зводилися до найпримітивнішої їхньої функції; то були прибуткові помешкання. Спальні-їдальні для тих, хто підлягає мобілізації, для родин мобілізованих. Вже відчувалося їхнє скрайнє призначення: вони стануть "стратегічними точками", а зрештою й цілями. Після цього можна і зруйнувати Париж: він був уже мертвий. Зароджувався новий світ: суворий і практичний світ споруд.