— Може, ввімкнути радіо? — поспитався господар. — Воно трохи розважить вас.
— Ні, дякую, — відказав Борис. — Добре й так.
В момент своєї смерти в 1942 році він поснідає триста шістдесят п'ять помножити на двадцять два рази, себто вісім тисяч тридцять разів, якщо враховувати годівлю у віці немовляти. А якщо припустити, що він їв омлет один раз із десяти, то він з'їв вісімсот три омлети. Всього вісімсот три омлети? — здивовано подумав Борис. Ох ні! Ще ж вечері, це буде шістнадцять тисяч шістдесят сніданків і тисяча шістсот шість омлетів. Так чи так, для любителя це не так багато. А ще ж кав'ярні, продовжував він. Можна підрахувати, скільки разів я ще зайду до кав'ярень: нехай двічі за день, а мобілізують мене через рік, значить, це буде сімсот тридцять разів. Сімсот тридцять — так мало! Це справило на нього враження, та не дуже і здивувало: він завжди знав, що помре замолоду. Він завжди казав собі, що сконає від сухот або від Лоли. Проте в глибині душі він ніколи не сумнівався, що загине на війні. Він працював, готувався до іспиту на ступінь бакалавра чи до ліценціяту, та це було, радше, для того, що згаяти час, як ото дівчата ходять на лекції до Сорбони, поки не вийдуть заміж. Цікаво, подумалося йому, були ж епохи, коли люди вивчали право або ж подавали на конкурс здобуття посади викладача філософії, гадаючи, що в сорок років у них буде нотаріяльне бюро, а в шістдесят викладацька пенсія. От і думай собі, що ж було у них в голові. Люди, в яких було десять, п'ятнадцять тисяч вечорів у забігайлівках, сорок тисяч омлетів, дві тисячі ночей кохання! І якщо вони покидали місце, яке їм до вподоби, то цілком могли сказати собі: наступного року або навіть за десять років ми сюди таки повернемося. Вони, либонь, накоїли дурниць, суворо виснував він. Не можна заправляти своїм життям на відстані сорока років. От він поводиться набагато скромніше: у нього були плани на два роки, потім усе скінчиться. Скромним треба бути. Голубою річкою помалу пропливла джонка, і Борис раптом засмутився. Ніколи не поїде він ні до Індії, ні до Китаю, ні навіть до Берліна, життя його набагато скромніше, ніж він того бажав. Декілька місяців ув Англії, Лаоні, Біярріці, Парижі, — а стільки ж людей здійснило мандрівку навколо світу. Одна-однісінька жінка. Таке малесеньке життя; в нього вже був скінченний вигляд, бо наперед відомо все, чого в ньому ніколи не буде. Треба бути скромним. Він випростався, ковтнув рому і подумав собі: воно й ліпше, не ризикуєш розтринькати себе.
— Ще рому, господарю.
Він підняв голову і старанно почав розглядати електричні лампочки.
Навпроти нього над люстром вибив годинник; він бачив у дзеркалі своє обличчя. Він подумав: "Дев'ята сорок п'ять", подумав: "О десятій годині!" й погукав офіціянтку.
— Те саме.
Офіціянтка пішла й повернулася з пляшкою коньяку та блюдцем. Налляла коньяку в Філіпову шклянку і поставила блюдце на троє інших. Вона іронічно посміхалася, та Філіп тверезо дивився їй просто у вічі; він твердо узяв шклянку і підняв її, не вихлюпнувши і краплини; потім відпив ковток і поставив шклянку, не зводячи очей із офіціянтки.
— Скільки?
— Хочете розрахуватися? — запитала вона.
— Авжеж, негайно.
— Ну, то дванадцять франків.
Він дав їй п'ятнадцять франків і жестом відіслав геть. Подумав собі: "Тепер я нікому нічого не винен!" І засміявся, затуляючись долонею. Він подумав: "Нікому!" Побачив своє сміхотливе обличчя і дзеркалі й зареготався ще дужче. Коли пролунає останній удар годинника, він устане, забере у люстра своє відображення, й розпочнеться його страдництво. Поки що він почувався радше веселим, розглядав ситуацію мов дилетант. Кав'ярня була гостинна, то була "Капуя", лава була м'яка, наче матрац із пуху, він геть потонув у ній, з-за шинквасу долинала тиха музика і бряжчання посуду, яке нагадувало йому коров'ячі дзвіночки в Зелісберзі. Він бачив себе в дзеркалі, він міг би так і сидіти, дивитися на себе і цілісіньку вічність наслухати цю мелодію. О десятій годині. Він підведеться, візьме руками своє відображення, здере його із дзеркала, наче мертву шкіру, мов полуду з ока. Дзеркало після операції на катаракті...
Катаракти дня.
В дзеркалах, прооперованих на катаракті.
Або ж:
День провалюється в катаракту дзеркала, прооперованого на катаракті.
Або ж іще:
Ніагара дня в катаракті дзеркала, прооперованого на катаракті.
Слова розсипалися пилом, і він ухопився за холодний мармур, вітер несе мене, в роті липкий присмак алкоголю, СТРАДНИК. Він глянув на себе в дзеркало, подумав, що дивиться на страдника; він усміхнувся собі й віддав честь. За десять десята, ха! — з утіхою подумалося йому. — Час видається мені довгим. Минулі п'ять хвилин, вічність. Ще дві вічності, без руху, без думки, без страждання, у спогляданні виснаженого обличчя страдника, а потім час зі стогоном провалиться у таксі, в потяг, до Женеви.
Атараксія.
Ніагара часу.
Ніагара дня.
В дзеркалах, прооперованих на катаракті.
Я поїду геть на таксі.
В Ґобурґ, у Бібракт.
Де станеться акт, станеться акт!
Від катаракт.
Він зареготався, потім затнувся, озирнувся довкруг, кав'ярня тхнула вокзалом, потягом, шпиталем; йому захотілося кричати на ґвалт. Сім хвилин. Що буде більш революційним? — подумалося йому. — Поїхати чи не поїхати? Якщо я поїду, то вчиню революційний акт щодо інших; якщо ж залишуся, то вчиню його проти себе, це сильніше. Все підготувати, поцупити, зробити фальшиві папери, урвати всі зв'язки, а останньої миті пух-х! — тиць, моя радість, я не їду. Свобода другого ступеня; свобода, що спростовує свободу. За три хвилини десята він вирішив розіграти свій від'їзд монетою. Він чітко бачив порожню залу вокзалу Орсе, де струмить світло, бачив східці, що спускаються під землю в чаді локомотивів, він відчував присмак чаду в роті; він дістав монету в сорок су, якщо орел, то їду; він підкинув її в повітря — їду! орел, я їду. Вона впала тим боком, де орел. Що ж, я їду! — сказав він своєму відображенню. Не тому що ненавиджу війну, не тому що ненавиджу свою родину, навіть не тому що поклав собі їхати: з суто випадкового збігу, тому що монета лягла цим боком, а не тим. Пречудово, подумалося йому, я на скрайній вершині свободи. Страдник задурно; ото якби вона побачила, як я підкидаю монету! Ще хвилина. Кинуто жереб! Дзень, ніколи, дзень, дзень, кинутий жереб, дзень, не ска, дзень, дзень, совує, дзень, дзень, випадку. Дзень! Він підвівся, він ішов прямо, він ставив ноги одну за одною на шпарини паркету, спиною він відчував погляд офіціянтки, та він не дасть їй нагоди посміятися з себе. Вона погукала його: