— Знаєш, куди вона ходить? — поспитався він. — Б'юся об заклад, що не вгадаєш. На лекції в Сорбонну! Це просто диво якесь.
Вайс невиразно посміхнувся, та з обличчя його не сходив напружений вираз.
— Хазяїне, — сказав він, — я прийшов попрощатися.
Бірненшатц глянув на нього поверх окулярів.
— Ти йдеш?
Вайс кивнув, і Бірненшатц вирячився на нього від подиву.
— Так я і знав! То ти настільки дурний, що маєш посвідку номер 2?
— Це факт, — усміхаючись, відказав Вайс, — настільки я дурний.
— Нічого собі, — сказав Бірненшатц, складаючи руки на грудях, — гарну свиню ти мені підклав! Що ж я без тебе робитиму?
Він неуважно повторив: "Що я без тебе робитиму? Що ж я робитиму без тебе, га?", намагаючись пригадати, скільки ж у Вайса дітей. Той скоса дивився на нього з стурбованим виглядом.
— Та що вже! Ви легко знайдете для мене заміну, — сказав він.
— О ні! Треба буде вже платити тобі, навіть якщо ти нічого й не робитимеш; ти ж не хотів би, щоб я взяв когось. Твоє місце чекатиме на тебе, мій хлопче.
Вайс був схвильований, скосивши очі, він потер носа, потворний він був настільки, що нехай йому дідько.
— Хазяїне... — почав було він.
Бірненшатц обірвав його: подяки — це так непристойно, та й не відчував він особливої приязні до Вайса, адже він був одним із тих, у кого їхній приділ на обличчі був написаний, в них були затаєні очі й одвисла нижня губа, яка тряслася від доброти і скорботи.
— Гаразд, — сказав він, — гаразд. Ти не покидаєш нашої фірми, представлятимеш її серед панів офіцерів. Ти ж лейтенант?
— Капітан, — відказав Вайс.
Чортів капітан, подумав Бірненшатц. У Вайса було щасливе обличчя, його великі вуха почервоніли. Чортів капітан — і чортова ця війна, і вся ця військова гієрархія.
— Ото вже дурість, еге? — поспитався він.
— Гм!.. — відказав Вайс.
— А що, не дурість хіба?
— Та певно, — сказав Вайс. — Але я хотів би сказати от що: для нас це не така вже й дурість.
— Для нас? — подивовано запитав Бірненшатц. — Для нас? Про кого ти кажеш?
Вайс опустив очі.
— Для нас, жидів, — сказав він. — Після того, що зробили з жидами в Німеччині, у нас є підстави для того, щоб воювати.
Бірненшатц зробив декілька кроків, він був роздратований.
— А що це означає: ми, жиди? — поспитався він. — Невідомо. Щодо мене, то я француз. Ти почуваєшся жидом?
— Мій двоюрідний брат із Ґраца живе в мене з березня, — відказав Вайс. — Він показував мені свої руки. Від ліктя до пліч вони попалені сиґарами.
Бірненшатц різко зупинився, вхопився своїми дужими руками за спинку стільця, й ув очах його завирувала темна лють.
— Ті, хто це зробив, — почав він, — ті, хто зробив це...
Вайс усміхався; Бірненшатц заспокоївся.
— Це не тому, що твій двоюрідний брат є жидом, Вайсе. Це тому, що він людина. Я не можу терпіти насильства над людиною. Але що таке жид? Людина, яку інші люди приймають за жида. Он поглянь на Еллу. Якби ти не знав її, то хіба прийняв би її за жидівку?
Видно було, що Вайса не переконали ці слова. Бірненшатц підійшов до нього й тицьнув йому в груди вказівним пальцем.
— Послухай-но, Вайсику, — мовив він, — ось що я тобі скажу: у 1910 році я покинув Польщу і приїхав до Франції. Мене тут гарно прийняли, я добре влаштувався, тож я сказав собі: гаразд, тепер моя країна — Франція. В 1914 році пришла війна. Добре: я кажу, що йду на війну, бо це моя країна. І я знаю, що таке війна, я був на Шмен-де-Дам.. От тільки тепер я тобі скажу: я — француз. Не жид, не французький жид — француз. Мені шкода берлінських і віденських жидів, які сидять у концентраційних таборах, мене лютить навіть думка про те, що десь катують людей. Та послухай мене уважно: я зроблю все, щоб завадити навіть одному французові дерти за них горлянку. Я почуваюся ближчим до першого типу, який зустріну сьогодні увечері на вулицях, ніж до своїх дядьків у Ленці чи небожів у Кракові.
Вайсове лице було понуре й уперте. З жалюгідною посмішкою він сказав:
— Навіть якби це й було правдою, хазяїне, то краще було б вам цього не казати. Тим, хто йде на війну, потрібні підстави, щоб на неї йти.
Бірненшатц відчув, як щоки його зашарілися від збентеження. "От бідолашний хлопець", — вкололо його сумління.
— Маєш рацію, — хутко відказав він, — я всього лиш старий базіка, й мені не варто говорити про цю війну, адже я не беру в ній участи. Коли ти вирушаєш?
— Потягом о шістнадцятій тридцять, — сказав Вайс.
— Сьогоднішнім потягом? То що ти тут робиш, га? Ану хутчій, хутчій до своєї дружини. Гроші треба?
— Не зараз, дякую.
— То забирайся. Пришлеш свою дружину до мене, я з нею все владнаю. Давай, давай. До зустрічі.
Він відчинив двері й випхав його з кімнати. Вайс попрощався, нерозбірливо бурмочучи слова подяки. Через Вайсове плече Бірненшатц угледів чоловіка, який сидів у приймальні, поклавши капелюх на коліна. Він упізнав Шалома й насупив брови: не любив, коли відвідувачів змушують чекати.
— Зайдіть, — сказав він. — Давно чекаєте?
— З півгодинки, — покірно усміхаючись, відказав Шалом. — Та що таке півгодини? Ви ж так зайняті. А в мене часу багато. Що я роблю з ранку до вечора? Чекаю. Життя у вигнанні — це суцільне очікування, ви ж знаєте.
— Заходьте, — жваво сказав Бірненшатц. — Заходьте. Мене мали б попередити.
Шалом увійшов; він знай усміхався й уклонявся. Бірненшатц увійшов за ним і зачинив двері. Він пречудово впізнав Шалома: "Він відігравав якусь ролю в баварському профспілковому русі". Шалом вряди-годи заглядав до нього, випрошував дві-три тисячі франків і зникав на декілька тижнів.
— Беріть сиґару.
— Не палю, — легенько вклонившись, відказав Шалом. Бірненшатц узяв сиґару, неуважно покрутив її в руках і знову застромив у футляр.
— Ну? — поспитався він. — Владналися ваші справи?
Шалом шукав стільця.
— Сідайте! Сідайте, — поспішно сказав Бірненшатц.
Ні, Шалом не хотів сидіти. Він підійшов до стільця й поставив на сидіння свого портфеля, щоб почуватися вільніше, потім обернувся до Бірненшатці й глибоко мелодійно зітхнув.
— Ох, та вони ніколи не владнаються, — сказав Шалом. — Недобре, коли людина живе на чужій землі, її там насилу терплять, їй дорікають кожнісіньким шматком хліба, який вона їсть. А ще ж недовіра, яку почувають до нас, ота французька недовіра. Коли я повернуся до Відня, то від Франції в мене залишиться ось яке враження: темні східці, якими насилу підіймаєшся, натискаєш кнопку дзвінка, двері трохи прохиляються: "Що вам потрібно?" і зачиняються знову. Поліція, мерія, черги у префектурі. По суті, це природно, ми ж у них. От тільки придивіться трохи: можна було б дати нам роботу; я тільки того й прошу, щоб бути десь корисним. Та щоб знайти роботу, треба мати дозвіл на роботу, а щоб мати дозвіл на роботу, треба десь працювати. Я прагну цього найдужче у світі, але не можу заробляти на шмат хліба. Можливо, найважче мені зносить те, що я став тягарем для інших людей. Надто ж коли вони отак жорстоко дають вам це зрозуміти. Та ще і згаяний час: я вже почав було писати мемуари, це дало б мені трохи грошенят. Та щодня треба стільки бігати, що я мусив занехаяти свою роботу.