Двері відчинилися і з гуркотом зачинилися знову. Перед нею стояв Філіп. Він плакав. Ось він схилився над столом і тицьнув їй пальцем у груди.
— Він довів мене до краю, — з відчайдушним виглядом промовив він. — Ніхто не має права доводити людину до краю. — Потім відкинув голову назад і засміявся: — Ви ще почуєте про мене!
— Не суши собі мізки, — зітхнувши, відказала Ірена.
Доглядальниця зачинила кришку валізи: двадцять дві пари черевиків, шевцям небагато було від нього пожитку, коли одна пара стоптувалася, він кидав її до валізи й купував ще одну, сто пар шкарпеток з дірами на п'ятах і на великому пальці, шестеро костюмів, що порохом поприпадали у шафі, й такий тут бруд у нього, справжнісінький барліг одинака. На п'ять хвилин вона могла його покинути, вона вислизнула в коридор, зайшла до вбиральні й задерла спідницю, на всяк випадок залишивши відчиненими великі двері. Вона хутко справила потребу, сторожко прислухаючись до найменшого шереху: та Арман Віґ'є непорушно лежав сам-самісінький у своїй кімнаті, його жовті руки покоїлися на простиралі, його кощаве підборіддя з цупкою сивою бородою стирчало вгору, очі порожні, на вустах була якась відсторонена посмішка. Його ноги мов патики витяглися під простиралом, ступні лежали одна біля одної під кутом вісімдесят градусів, на великих пальцях стриміли нігті — страшенні мов пазурі, кожні три місяці він зрізував їх кишеньковим ножиком, ті нігті упродовж двадцяти п'яти років робили йому діри у всіх шкарпетках. На сідницях у нього були струпи, — хоча йому й підкладали гумовий круг, — та вони вже не кровили: він був мертвий. На нічному столику лежав його лорнет і вставна щелепа у шклянці з водою.
Мертвий. А життя його було там, недосяжне на дотик, суворе і повне мов яйце, настільки наповнене, що ніяка сила на світі уже не змогла б утиснути в нього навіть одного атома, настільки пористе, що проходили через нього і Париж, і цілий світ, розкидане по всьому обширі Франції й цілковито злютоване в кожній точці простору, величезний, непорушний і галасливий ярмарок; тут був гомін, сміх, свист паровозів і вибухи шрапнелів, 6 травня 1917 року, гуркіт бомбардування, що гримів у його вухах, коли він упав поміж двома окопами, — всі ці звуки застигли у ньому, а доглядачка хоч і вслухалася, та не почула нічого, крім свого дзюркотіння. Вона підвелася, — воду вона не спустила з поваги до небіжчика, — повернулася до кімнати й сіла біля узголів'я Армана, що проходив через велике незрушне сонце, яке назавжди осяяло жіноче лице, 20 липня 1900 року, біля Великого мису, в човні. Арман Віґ'є був мертвий, життя його линуло, і були в ньому застиглі болісті, велика смугаста стяга, що наскрізь пронизує місяць березень 1922 року, його біль поміж ребрами, незнищенні маленькі радощі, веселка суботнього вечора над набережною Берсі, пройшов дощ, бруківка була слизька, регочучись, проїхало двоє велосипедистів, шум дощу на балконі душного березневого полудня, циганська мелодія, од якої йому аж сльози на очі навернулися, сяйливі краплі роси у траві, голуби, що злетіли над площею Святого Марка. Вона розгорну газету, наділа на носа окуляри і почала читати: "Останні звістки. Пан Чемберлен не зустрівся для переговорів сьогодні пополудні з канцлером Гітлером". Вона подумала про свого небожа, якого обов'язково призвуть до війська, відклала газету набік і зітхнула. Мир був тут, як веселка, як сонце Великого Мису, як рука з білястими волосинками, що кучерявляться на світлі. Мир 1939, і 1940, і 1980 року, великий мир поміж людьми; доглядальниця стиснула губи, подумала собі: "Це війна", вона дивилася вдалину, її очі були непорушні, і погляд її проходив крізь мир. Чемберлен похитав головою, сказав: "Звичайно, я зроблю все, що зможу, проте я не маю великої надії". Горас Вілсон відчув, як по спині йому побіг неприємний дрож, йому подумалося: " А чи був він щирий?", а доглядачці подумалося: "Чоловік мій — у чотирнадцятому році, небіж — у тридцять восьмому: я жила поміж двома війнами". Однак Арман Віґ'є знає, що мир тільки-но вродився, Шанталь питає його: "Чому ти воював, з твоїми ідеями?", і він йому відповідає: "Щоб ця війна була останньою". 27 травня 1919 року. Назавжди. Він слухає Бріана, який говорить із трибуни, такий малий, під безхмарним небом; він стоїть у натовпі паломників, мир спустився на них, вони доторкаються до нього, бачать його, кричать "Нехай живе мир!" Назавжди. Він сидить на залізному стільці в Люксембурзькому саду, тепер він завжди буде дивитися на квітучі каштани, війна відійшла в минуле, він простягає свої тонкі ноги, дивиться на дітлахів, які гасають туди-сюди, і думає, що вони ніколи не зазнають жахіть війни. Прийдешні роки будуть спокійним битим шляхом, час розпускається, мов те віяло. Він дивиться на свої зігріті сонцем старечі руки, усміхається, думає: "Це завдяки нам. Війни більше не буде. Ні за мого життя, ні після моєї смерти". 22 травня 1938 року. Назавжди. Шарль Віґ'є помер, і жодна душа не могла сказати йому, що він мав рацію або ж не мав. Ніхто не міг змінити незнищенної будучности його мертвого життя. Ще день, один-єдиний день, і можливо, усі його надії згасли б, він виявив би, що його життя розчавлене поміж двома війнами, як поміж молотом і кувадлом. Та він помер 23 травня 1938 року о четвертій годині ранку, сім днів пролежавши у комі. І забрав із собою мир. Мир, весь мир світу, такий, здавалося б, надійний. Подзвонили біля вхідних дверей, вона схопилася, напевне, це була двоюрідна сестра з Анжера, єдина його родичка, напередодні їй надіслали телеграму. Вона побачила невисоку чорняву жіночку зі щурячим писком, трохи затуленим кісьми.
— Я пані Вершу.
— Ага, дуже добре, пані!
— Можна ще його побачити?
— Та певно ж. Він там.
Пані Вершу підійшла до ліжка, глянула на його провалені щоки, запалі очі.
— Він так змінився, — сказала вона.
Двадцята тридцять в Жюан-ле-Пен, двадцять перша тридцять у Празі.
— Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано надзвичайне повідомлення. Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано...
— Кінець, — сказав Мілан.
Він стояв біля вікна. Анна нічого не відповіла. Нагнулася й почала збирати розбите шкло, складати найбільші камінці у свого фартуха і викидати їх у вікно. Лампа була розтрощена, в кімнаті було похмуро і стояли сині сутінки.