Він не відповів. Вона сказала йому:
— Отямся, любий, що це з тобою? Мир: завтра буде міжнародна конференція.
Вона обернулася до нього, червона і збуджена. Він вилаявся крізь зуби:
— А розтуди його! А туди ж його розтуди в Бога— Господа!..
Лолина радість погасла.
— Що з тобою, любий: ти геть позеленів.
— Я на три роки записався до війська — відказав Борис.
Потяг ішов, літаки кружляли.
— Машиніст із глузду з'їхав, — закричав якийсь чоловік. — Чого він не зупиняє? Якщо почнуть скидати бомби, то нас переб'ють, мов худобу.
Друкар був блідий і геть спокійний; він підняв голову і знай стежив за літаками.
— Потрібно стрибати, — процідив він крізь зуби.
— Якого дідька! — відказав адвокат. — Плигати на цій швидкості — нехай йому! — Він дістав хусточку і втер чоло. — Краще потягнути стоп-кран.
Друкар і слюсар перезирнулися.
— Ану ж бо смикни! — сказав друкар.
— А якщо це французи? Буде тоді нам!
Матьє пхнули у спину: якийсь товстун біг до виходу і кричав:
— Поїзд збавляє ходу: всі до дверей!
Друкар обернувся до адвоката; в нього були чудернацькі повільні й невпевнені рухи, зуби вищирилися в недобрій посмішці.
— Бачите, навіть той герой збавляє ходу: значить, це німаки. Це просто так, просто так! — передражнив він адвоката. — Що ж, дивіться, як це просто...
— Я не казав цього, — мляво відказав той. — Я сказав...
Друкар обернувся до нього спиною і попрямував уперед. З усіх купе вибігали люди, вони притьма кидалися в коридор, щоб першими вистрибнути з дверей. Хтось торкнув Матьє за руку, то був малий дідок, він піднімав до нього обличчя і спантеличено дивився на нього.
— Що сталося? Що сталося, га?
— Нічого, — роздратовано відказав Матьє. — Спіть.
Він вихилився з вікна. Двоє чоловіків спустилося на сходинки вагона. Один плигнув, заволавши, торкнувся землі, за інерцією ступнув два кроки, вдарився плечем об телеграфний стовп і головою вперед покотився під укіс. Поїзд уже поминув його. Матьє обернувся й побачив, як він підвівся, геть малий здаля, піднявся руки догори і чкурнув через поля. Другий вагався, нахилившись уперед, і тримався за мідний поручень.
— Не пхайтеся, ради Бога, — сказав здушений голос. — Тут задихнутися можна.
Потяг ще дужче сповільнив ходу. У всіх вікнах видно було голови, а на підніжках людей, котрі ладні були плигати. За поворотом з'явився вокзал, до нього було метрів з триста; Матьє побачив удалині невелике містечко. Ще двоє чоловіків плигнуло і перескочило через переїзд. Потяг уже підходив до перону. "От із таких, — подумав собі Матьє, — й робитимуть героїв".
З вокзалу линув страшенний галас, світлі сукні сяяли на сонці, здіймалися руки в білих рукавичках, дівчата в солом'яних капелюшках вимахували хусточками, уздовж перону з реготом і вереском гасали дітлахи. Скрипаль брутально відіпхнув Матьє і по пояс висунувся з вікна. Потім рупором притулив долоні до рота.
— Тікайте! — гукнув він у натовп. — Літаки!
Люди на вокзалі, не тямлячи, дивилися на нього, всміхалися і гукали. Він підняв руку над головою й тицьнув пальцем у небо. Йому відповів величезний галас. Спочатку Матьє не почув до ладу, а потім зненацька втямив.
— Мир! Мир, хлопці!
Весь потяг дудонів:
— Літаки! Літаки!
— Ура! — волали дівчата. — Ура!
Врешті вони поглянули в небо й, піднявши руки, почали махати хусточками, вітаючи літаки. Адвокат нервово гриз нігті.
— Не розумію, — бурмотів він, — не розумію...
Після двох чи трьох поштовхів потяг остаточно зупинився. Вокзальний службовець вискочив на лаву, під пахвою в нього був червоний прапорець; він заволав:
— Мир! Конференція в Мюнхені. Даладьє вирушає сьогодні ввечері.
Потяг мовчав, непорушний і недовірливий. А потім зненацька вибухнув:
— Ура! Слава Даладьє, слава миру!
Сукні з голубої й рожевої тканини пропали в морі брунатних і чорних піджаків; юрма захвилювалася й зашуміла, мов листя, скрізь мерехтіли сонячні блищики, кашкети і солом'яні капелюшки кружляли, кружляли, то був вальс, Жак танцював з Одетою вальс посеред вітальні, пані Бірненшатц притискала Еллу до грудей і стогнала:
— Я щаслива, Елло, доцю моя, щаслива!
Під вікном якийсь рум'яний парубок реготався мов навіжений, ось він кинувся до селянки й поцілував її в обидві щоки. Вона теж реготалася, геть розпатлана, солом'яний капелюшок сповз на потилицю, вона волала: "Ура!" між поцілунками. Жак поцілував Одету у вухо, він аж не тямився од радости.
— Мир! І, знаєш, вони не обмежаться врегулюванням судетського питання. Пакт чотирьох держав. От із цього й треба було починати.
Служниця прохилила двері.
— Пані, можна накривати на стіл?
— Накривайте, — сказав Жак, — накривайте! А потім принесіть із льоху пляшку шампанського і пляшку шамбертену.
Високий дідуган в темних окулярах виліз на лаву, в одній руці в нього була пляшка червоного вина, в другій шклянка.
— Шклянку винця, хлопці, шклянку винця за мир!
— Сюди, — заволав слюсар, — сюди! Слава миру!
— Ох, панотче, я вас поцілую!
Священик позадкував, але стара випередила його і як сказала, так і зробила, Ґрессьє занурив черпака в супницю: "Ох, діти мої, діти! Скінчився той жах". Зезета відчинила двері: "То що, це таки правда, пані Ізідоро?" — "Авжеж, доцю, правда, я чула, радіо так сказало, він повернеться, ваш Момо, казала ж я, що Господь не допустить до цього". Він танцював на місці, злякався, злякався, Гітлер злякався; я гадаю, це радше ми злякалися, та мені все одно, якщо вже ми не воюємо, та ні, та ні, мене попередили, о другій годині я все скупив, це двісті тисяч паперів, послухайте мене, друже мій, це ви-нят-ко-ва обставина, вперше війну, якої, здавалося б, не уникнути, відвернула воля чотирьох державців, вагомість їхнього рішення далеко випереджає поточний момент; тепер війна вже неможлива, Мюнхен є першим провісником миру. "Боже мій, Боже мій, я молилася, молилася, я казала: "Боже, візьми моє серце, візьми моє життя", й ти почув мої молитви, Боже, ти найбільший, наймудріший, найніжніший", священик вивільнився: "А я ж вам казав, пані: Господь милостивий". А на чехів начхати, нехай самі викручуються. Зезета простувала вулицею. Зезета співала, всі птахи у моєму серці, в людей були добрі усміхнені обличчя, всі вони здоровкалися, зиркаючи одне на одного, навіть якщо й не були знайомі. Вони знали, вона знала, вони знали, що вона знала, у всіх була та сама думка, всі були щасливі, треба було тільки бути з усіма і робити як вони; гарний вечір, ця жінка, що проходить біля мене, я читаю в глибині її серця, а цей добрий дідуган читає в моєму, все відкрите для всіх, всі є одним цілим, вона заплакала, всі любили одне одного, всі були щасливі, всі були як усі, і Момо там, він, мабуть, усе ж таки задоволений, вона плакала, всі дивилися на неї, і від того їй аж у спину було гаряче і в грудях, всі ті погляди, що більше на неї дивилися, то дужче вона плакала, вона почувалася гордою і щедрою, як мати, котра годує груддю свою дитину.