— Ви слухаєте мене, Івіш? — усміхаючись, поспитався він.
— Звичайно, — відказала вона. І підвелася. — Матьє, покажіть мені на мапі Чехословаччину.
— Таж у мене й мапи немає, — сказав він. — Ох, ні! Десь має бути старий атлас.
Він знайшов атлас у картонній палітурці, поклав його на столі, погортав і відкрив на сторінці "Центральна Европа". Барви були мертвотні: всуціль брунатне й фіолетове. Голубого не було: ні моря, ні океану. Івіш уважно глянула на карту, та не побачила ніякої Чехословаччини.
— Його випустили до чотирнадцятого року, — сказав Матьє.
— А що, до чотирнадцятого року не було Чехословаччини?
— Ні.
Він узяв ручку і намалював посеред мапи неправильну й замкнуту криву лінію.
— Десь отак, — сказав він.
Івіш глянула на ту широку ділянку землі без води, з сумними барвами, на ту лінію темним чорнилом, таку недоречну, таку бридку поруч із друкованими літерами, прочитала слово "Богемія" всередині кривої лінії і сказала:
— Ага, це вона! Це вона, Чехословаччина...
Все воно здалося їй марним, і вона заридала.
— Івіш! — вигукнув Матьє.
Раптом вона втямила, що лежить на дивані; Матьє обіймав її. Спочатку вона напружилася: не хочу я його жалости, я кумедна, та за хвилю розслабилася, не було вже ні війни, ні Чехословаччини, ні Матьє: тільки ці м'які й гарячі руки, які міцно обіймали її за плечі.
— Ви спали сьогодні вночі? — поспитався він.
— Ні, — схлипнувши, відказала вона.
— Бідолашка моя Івіш! Зачекайте.
Він підвівся і вийшов; вона чула, як він туди-сюди вештається сусідньою кімнатою. Коли він повернувся, то в нього знову був той трохи наївний і супокійний вираз обличчя, який вона так любила.
— Я застелив чисті простирадла, — сідаючи біля неї, сказав він. — Ліжко готове, можете вкладатися, як тільки я піду.
Вона глянула нього.
— Я... хіба я не проведу вас на вокзал?
— Мені здавалося, ви не любите прощання на пероні.
— Ох, — примирливим тоном сказала вона, — задля такого випадку...
Та він похитав головою.
— Мені краще поїхати самому. Крім того, вам треба поспати.
— Ага! — сказала вона. — Ага! Добре.
Їй подумалося: "Яка ж я дурна була!" Вона зненацька відчула, як уся похолола й заклякла. Вона енергійно струснула головою, втерла очі й усміхнулася.
— Ваша правда, я надто знервована. Це втома: треба відпочити.
Він узяв її за руку й підвів.
— А тепер я покажу вам усю вашу власність.
В спальні він зупинився перед шафою.
— Тут ви знайдете шість пар простирадел, наволочки й укривала. Десь є ще й перина, та я не знаю, куди її запроторив, консьєржка вам скаже.
Він відчинив шафу й глянув на стоси білої білизни. Потім зареготався; в нього був недобрий вигляд.
— Що таке? — чемно запитала Івіш.
— Все воно було моїм. Сміх та й годі!
Він обернувся до неї.
— Тепер я покажу вам комору. Ходімо.
Вони увійшли до кухні, й він показав їй на шафу в стіні.
— Отут. Ще є олія, сіль, перець і бляшанки з консервами. — Він піднімав одна по одній циліндричні коробки на рівень очей і обертав їх під лампою. — Це семга, це рагу, ось три бляшанки з квашеною капустою. Все ви поставите на водяну баню... — Він затнувся і знову недобре зареготався. Проте нічого не додав, глянув мертвими очима на бляшанку з зеленим горошком і поставив її назад у шафу.
— Обережно з газом, Івіш. Щовечора потрібно опускати ручку лічильник, перед тим, як ляжете спати.
Вони повернулися до кабінету.
— До речі, — сказав він, — виходячи, я скажу консьєржці, що залишаю вам помешкання. Завтра вона пришле до вас пані Бален. Це моя хатня прислуга, вона нічого.
— Бален? (*)— перепитала Івіш. — Яке чудернацьке прізвище!
=======
*Кит (фр.) — прим. пер.
=======
Вона зареготалася, й Матьє усміхнувся.
— Жак повернеться лише напочатку жовтня, — сказав він. — Я дам трохи грошенят, щоб ви змогли його дочекатися.
В його гаманці була тисячофранкова купюра й дві по сто франків. Він дістав тисячу франків і простягнув їй.
— Дуже дякую, — сказала Івіш.
Вона взяла гроші й стиснула їх у долоні.
— Коли що, то гукайте Жака. Я напишу йому, що доручаю йому вас.
— Дякую, — повторювала Івіш. — Дякую. Дякую.
— Знаєте його адресу?
— Так, так. Дякую.
— Ну, тоді до побачення. — Він підійшов до неї. — До побачення, люба моя Івіш. Як у мене буде адреса, то я напишу вам.
Він узяв її за плечі й пригорнув.
— Люба моя маленька Івіш.
Вона покірно підставила йому чоло, й він поцілував її. Потім він потиснув їй руку і вийшов. Вона чула, як грюкнули двері в передпокої; потім вона розгладила тисячофранкову купюру, роздивилася віньєтки, а далі подерла її на вісім клаптів і жбурнула на килим.
Старий солдат із рудою бородою, поклавши долоню новобранцеві на плече, показував йому на африканський берег. "Вербуйтеся і завербовуйтеся до колоніяльного війська". В молодого новобранця був геть дурнуватий вигляд. Напевне, треба й це відбути: півроку в Бориса буде вигляд йолопа. "Вони обстрижуть мені чуприну, — зціпивши зуби, подумав він. — Мерзотники!" Ще ніколи в житті не почувався він таким запеклим противником війни. Він поминув непорушного вартового в будці. Борис крадькома зиркнув на нього, і мужність його раптом покинула. "Лайно!" — подумалося йому. Та він уже зважився, він од ніг до голови був охоплений тією лютою рішучістю: насилу переступаючи неслухняними ногами, він увійшов до казарми. Небо сяяло, легенький вітерець доносив до цих далеких передмість пахощі моря. "Як шкода, — подумав Борис, — як шкода, що така гожа днина!" Біля дверей комісаріяту туди-сюди походжав поліцай. Філіп дивився на нього; він почувався геть покинутим, і йому було холодно; щока і верхня губа боліли. Це буде безславне страдництво. Безславне і безрадісне: камера, а потім одного ранку шибениця в донжоні Венсенської вежі; ніхто про це не дізнається: всі вони відштовхнули його.
— Де комісар поліції? — поспитався він.
Поліцай глянув на нього.
— На другому поверсі.
Я буду своїм власним свідком, буду звітувати лише перед собою.
— Де записуються в добровольці?
Двоє вояків перезирнулися, і Борис відчув, як щоки його зашарілися. "Гарна ж у мене мармиза", — подумалося йому.
— Будинок у глибині двору, перші двері ліворуч.
Борис недбало відсалютував двома пальцями і твердою ходою перетнув двір; та він думав собі: "В мене дурнуватий вигляд", і це гнітило його. "Вони, либонь, аж лягають од реготу, — думалося йому. — Чолов'яга, який сам сюди прийшов, ніхто його в шию не гнав — це ж для них комедія та й годі!" Філіп стояв на повному світлі, дивився в очі невисокому добродієві з орденами, квадратною щелепою й думав про Раскольнікова.