Коли чоловік не любить спорту, коли він старший, то чей же напевно має інші уподобання: музика, письменство, політика, кооперація, освітня ділянка, театр... І тут ніжним, співчутливим відношенням, активною увагою можемо викликати не одне приємне зворушення в свому чоловікові. Напевно це нам оплатиться!
Одначе не робіть "звичаю" з своїх ніжностей до чоловіка. Не раз доводиться бачити, з якою огидливою байдужістю подають жінки свої тлусті ще від котлет уста чоловікові після обіду, що мимохіть думається: здеморалізувало вже цих людей подружжя. Тому навіть у подружжі мусить бути увага за дотиком руки, за гарячішим словом, за палкішим поцілунком... і тому це повинно траплятися доволі рідко, дійсно лише під настроєм хвилини.
Бути дружиною і любкою водночас для свого чоловіка – це, на мою думку, найкращий засіб проти нудьги в цій інституції...
ЗАМАЛО ВИМАГАЄМО
Як вам подобається такий дотеп? Жінка до чоловіка в кав’ярні: "Будь ласка, не надскакуй так коло мене, бо візьмуть нас за нешлюбних".
Ясно, як божий день: ніхто не "впав на голову", щоб надскакувати коло шлюбної, "власної" жінки, старатись, запобігати її ласки, коли її рідні батьки, церква, право, звичаї і так віддали її йому на досмертну "товаришку життя". Ніби пощо ця гра в "цюцю-бабку?"
Питання тільки, чи жінки пізніше не зітхають за цією "цюцюбабкою" і чи не кривавиться їм серце (хоч би по крапельці), як їх чоловіки надскакують іншим жінкам? І хто цьому винен? Жінка. Це сумно, це просто напасть якась, але і в цьому випадку справді винна... жінка.
Замало вимагаємо від своїх чоловіків. Заскоро, добровільно резигнуємо з їх лицарської поведінки супроти нас. Забагато в нас вибачливості для них, забагато ще з тієї уступчивості й покірності, що її дістали в спадку по наших прабабках (серед яких відмінних від наших обставин жили наші бабки!).
Чоловіки наші (чому би то й ні) скоро, занадто скоро привикають до нашої ввічливості. І те, що ми даємо їм "надобов’язково", що хочемо, щоб вони оцінили як спеціальну ознаку нашої до них любові чи ніжності, згодом приймають вони як свою належність, як щось, що їм "обов’язково має бути".
А тепер приклади, приклади, приклади...
Повернеться чоловік пізно з засідання (ах, ті "засідання" – за наших бабок вони інакше називалися!), жінка схоплюється з ліжка, щоб йому пригріти на примусі вечерю, щоб – не дай бог – перехопивши чого зимного, не захворів на шлунок. Чи це її аж обов’язок? Не конечно. Він так само добре може сам розпалити примус, пошукати за пательнею і пригріти собі вечерю. Але, може, жінка хоче показати свою спеціальну до нього уважність, свою ніжність? Тоді – вільно їй це робити. Біда тільки, що він скоро привикне до цієї ввічливості, переверне її на обов’язок: прецінь, як він приходить до хати, йому "має бути" тепла вечеря на столі.
Або: шукає чоловік за чимось по хаті (що звичайно сам десь заподіяв). Скільки разів буває таке, що жінка виймає руку з тіста, яке місить, і помагає йому шукати. Це теж надпрограмова ввічливість зі сторони тієї жінки. Але як мало таких чоловіків, щоб по якомусь часі не зверталися до жінки:
– Десь заділася моя запинка від комірця чи записка з останнього засідання, ану пошукай мені.
Або: вчать нас старші, досвідчені жінки не робити "вжитку" з того, як чоловік спізняється на обід, чи на зустріч десь у місті. Прецінь, міг мати різні справи. Але ж той самий чоловік, будучи нашим судженим, на кілька хвилин перед означеною годиною вижидав нас, і тоді ніякі справи не були важніші від побачення з нами!
Ах, ні, мусимо робити власне з таких справ "ужитки", бо ми кажемо собі: тільки не попускати занадто свобідно віжок, тільки не сходити добровільно з п’єдесталу, на який висадила нас уява колись закоханого (тепер, може, вже тільки "любить") чоловіка.
Зрештою, наша народна приповідка розв’язує цю справу куди краще: "На похиле дерево і кози скачуть".
ЧИ НАШІ СИНИ МОЖУТЬ БУТИ НАШИМИ ПОМІЧНИКАМИ?
Можна б на це питання відповісти питанням: чому, властиво, кожна духово й тілесно здорова жінка має тугу за дитиною? Власне: чому хочемо мати дітей? Очевидно, коли візьмемо під увагу і природне почуття, і національний обов’язок, ба навіть закон божий, то все останеться місця ще на одну причину: хочемо мати дитину, щоб був нам приятель на старі літа, загалом, щоб було для кого жити.
Тепер дальші висновки з цього питання: хто ліпший, сердечніший приятель для мами – донька чи син? Тут годі вже відповісти одній за всіх. Я особисто тої думки, що між ніким не може бути такого сердечного, такого щирого духовного зв’язку, як між донькою і мамою. Особливо між дорослою донькою і нестарою мамою.
Але що мають робити ті матері, що їм не хочуть родитися доньки?
Хіба виробляти своїх синів собі на приятелів. Але як? Ото ж і заковика. Над питанням цим ломили собі вже не раз голову письменники й педагоги.
Правда тільки та, що мало батьків є в дружбі з своїми синами, а ще менше матерів. І коли річ іде про голу правду, то винні в цьому таки самі матері. Те відокремлення, що з літами переходить у холодну відчуженість, вводить у взаємовідносини сама мама дуже скоро. Вона не лише не хоче мати зрозуміння для захоплення синка м’ячем чи забавою в "диких індіанів", але ще й власною рукою відсуває його від світу своїх захоплень: хлопчик не може мамі помогти в кухні при митті начиння (власне, будьмо вибачливі й поблажливі до цієї "помочі" нашого чотирьохлітнього приятеля), не може разом з мамою порядкувати в шафі, бо це "не хлоп’яча" робота. І якось так само від себе складається, що такий чотири— чи п’ятилітній приятель, випертий з круга маминих захоплень, шукає пристановища серед ровесників на вулиці.
Оставмо на боці (або на окрему тему), як мститься таке моральне безматеринство хлопців таки на самих матерях, а пригляньмося лише, яким тягарем у пізнішім родиннім співжитті буває для матерів, потім для жінок, той фальшивий розподіл на "мужські" й "жіночі" заінтересування й роботи.
Такий хлопчисько потрапить тижнями ходити з пообриваними ґудзиками чи розпоротою кишенею, бо це "жіноча робота" його обслужити. Так наставила його мама, коли він ще в фартушку бігав.