Школярка з передмістя

Страница 15 из 20

Оксана Думанская

Я настільки захопилася, що почала вдома сама з собою розмовляти англійською, аж бабуся стривожилася. Але мені було в кайф вимовляти не заяложені блоки-кліше, а живі теплі слова! Уранці я зверталася до бабусі: "Леді, вам чай з молоком і медом? А чи не будемо ми з вами іржати після вівсянки?" "А зараз — поволі друге речення! Я там не все зрозуміла!" — просила мене бабуся. Одне слово, я сама себе не впізнавала…

Мій несподіваний вибрик у класі швидко забули, принаймні ніхто не виказував образи. Вічна відмінниця, щоправда, перестала списувати домашні завдання з англійської, бо я почала їх виконувати, додаючи здобуте в бабусиної приятельки, що відразу помітила англійка: "Ти вчишся ще й на курсах?" "Ні, приватно…" "А-а-а…" І вона схвально хитнула головою. Після того вічна відмінниця теж почала бігати на уроки англійської, та це їй допомогло мало: вона просто не була здібною, а лишень зубрила. Зате порівняти її оцінки і мої — небо й земля!

Але то таке! Бабуся не сварила мене за "п’ятірки" з математики, а гуманітарні науки я легко дотягувала до "десятки" і незважала на те, що завучевий син постійно мене в цьому переганяє. Та нехай має те, що хоче! Він же не в мене краде! Просто шкода укралю і деріка, які похапцем зупиняють його, коли він починає заплітати, як небіжчиця ногами. Зрештою, це для нас розвага, і мій колишній хлопець зиркає покрадьки на мене, щоб пересвідчитися в нашій спільній реакції: ми опускаємо очі або нагинаємося аж під парту і там задихаємося від сміху.

Сніги розтанули, наш сад віджив після зими, бузок запах, готуючись вкритися липкими листочками, а на нашій хутірській вулиці запанувало весняне багно.

Перед Паскою приїхала мама — вона схудла, але не втратила бадьорості. Її очі таємничо зблискували, коли я заходила після школи до хати і заставала їх із бабусею за розмовами. "Мамо, ти мене лю…?" — питалася я, пригортаючись до неї. "Лю…" — відповідала мама, цілуючи мене в маківку.

Одного вечора прийшов тато, і бабуся чогось раптом покликала мене із собою до своєї давньої знайомої "на каву". Яка там кава на ніч? Але я слухняно пішла, тобто поїхала з бабусею в інший кінець міста. Звісно, пили не каву, а чай з акацієвим медом. Мені довелося вислухати чимало цікавих історій із їхньої спільної молодості, перегортаючи альбоми в оксамитових оправах. Спочатку я трохи нудьгувала, а потім почала придивлятися до молодих облич, народжених перед війною і по війні. Вони були зовсім не схожі на нас — якісь старші, серйозніші. Звісно, їх дещо кам’янив фотоапарат, що його ставив на триногу якийся поважний пан, згинаючись мало не навпіл і накриваючись чорним кавалком тканини. Так мені пояснювала процес бабуся, бо "мильниць" тоді ще не було.

Особливо мені припав до вподоби один юнак у вишиванці, який із кожною альбомною сторінкою старшав, доки не став сивовусим дідусем. Це був батько бабусиної знайомої, яка повідала нам його історію, витираючи щоки від сліз. Виявляється, він мав старшого брата, і того німці захопили під час облави на молодь, щоб вивезти на роботу у свій фатерланд. Так їхня мати взяла свого молодшого сина і пішла до офіцера, що наглядав за вагонами з бранцями. Вона плакала і ставала перед ним на коліна, благаючи випустити старшого і забрати молодшого, бо цей сильніший і витриваліший, з нього буде кращий робітник. І німець погодився на такий обмін… По війні брати ворогували. Старший називав молодшого "рабом" і хвастався кількома медалями, що встиг здобути за півроку служби в армії — він втратив пальці на правій руці з необережності, а пояснював поранення "бандитською кулею"…

В мене всередині все затерпло… Хоч я й одиначка, та не уявляю собі, що в родині когось люблять менше, а когось більше. Чи не розірвалося навпіл серце в тієї жінки, яка обмінювала синів, вирятовуючи старшого?

Ми досиділися до пізнього часу, і довелося викликати таксівку, бо весь громадський транспорт вже зупинився. Що йому до двох громадянок, які ніяк не могли вийти із гостинного помешкання третьої?!

На диво, тато ще не пішов і навіть не почав збиратися, коли ми з бабусею переступили поріг. "Ну от, — подумала я, — тепер ще й йому доведеться викликати таксівку. Знали б, то не відпустили нашої…" Що це за дивна ніч, коли нікому не хочеться спати? Чому всі якісь не такі?

Тепер ми сиділи вчотирьох за столом, і я помітила, що ні тато, ні мама навіть не торкнулися тістечок і фруктів, а відкоркована пляшка вина хіба раз вилила із себе третину всієї рідини, що так і не була випита із бокалів. Але вони обоє якісь м’які і зворушені, дивилися один одному в очі, промовляючи звичайні слова, між якими вгадувався потаємний зміст. Мама позбулася своєї категоричності, якою відлякувала від себе тата в минулі свої відвідини, а посміхалася йому і навіть розкуйовдила його сивувату чуприну, згадуючи, яке колись він мав неслухняне волосся. Бабуся теж додала свої п’ять копійок: вона розповіла, як в перші місяці по одруженні тато повертався з роботи і не виходив із кімнати на кухню, доки мама не повернеться із занять. Соромився бабусі й дідуся… Бідний мій, яким же це треба було бути затисненим, закомплексованим, щоб тамувати голод якимись карамельками, але не вечеряти без мами?!

"Та мені здавалося, що я забагато їм…" — пояснив тато. "Хіба я тобі в миску заглядала?" — спиталася бабуся. "Ні, але я все одно чувся ніяково…" От і маєш! Що б на це сказав мій колишній хлопець, зациклений на психології?

Тато лишився у нас до ранку — йому постелили на дивані у вітальні, і я чула, засинаючи, як мама все ще розмовляла з ним про якісь дрібниці.

Наступного дня я прогуляла уроки, бо прокинулася пізно. Вдома не було нікого, окрім пса, що хропів, мов дядько після доброї чарки. Бабусині розпорядження, написані каліграфічним почерком, були короткі: помити посуд, купити хліба, закип’ятити молоко. І все.

Я вперше не поспішила їх виконувати, а, обійшовши всі чотири кімнати, знову лягла в ліжко і задрімала. Мені ввижалося щастя… Тато й мама більше не розлучатимуться, і я щодня чутиму різкий запах "Дубельвіскі". Ми відремонтуємо наш будинок, проведемо опалення нагору, в мансарду, і облаштує— мо там для мене кімнату, в якій я зможу зустрічатися з сусідом, уникаючи контролю з боку дорослих. Мама піде працювати в якесь туристичне агенство, а тато нехай собі возить той секонд-хенд, якщо йому так хочеться.