— Це я тебе зустрів, хлопче, на вулиці?
Кажан поклав руку на плече Олегові. Хлопцеві здалося, що та рука холодна, мов камінь, і мертвий холод з неї проходить крізь кожушок і пронизує все тіло.
— Я не помилився — я тебе зустрів на вулиці…
Олег мовчки кивнув головою.
— І хочу тебе спитати — ти нічого не знайшов увечері?
Кажан говорив з присвистом, може, в нього був такий зуб в роті з дірочкою, що свистів. Олег мовчки заперечливо похитав головою.
— А може, ти знайшов на вулиці лист? Мій лист!
Кістляві пальці Кажана вп'ялися в плече.
— Ти знайшов лист? Кажи!
— Нічого я не знаходив! — ураз відчайно гукнув Олег. — Кажу — не знаходив!
Він схопив Кажанову руку і рвучко скинув її з свого плеча.
Кажан стояв, ніби про щось міркуючи. Невідомо, чи повірив він Олегові, чи ні. Але ось старий стрепенувся, і незрозумілий вигук злетів з його губ. Вітер приніс з моря звуки далеких пострілів. Глухо прокотилася, наче розсипаний горох, черга з кулемета…
Це були ті постріли, що їх чули малий Івасик і Сашко.
Кажан ураз наче виструнчився. Він напружено ловив далекі звуки пострілів. Минула якась хвилина — і він квапливо кинувся східцями з ґанку. Його ціпок хутко й тривожно застукав по кам'янистій стежці, яка вела вниз, до моря…
Наступного дня був чудовий ранок. Вітер стих, на небі блукали хмари, повітря було насичене тією теплою вогкістю, яка йде з моря і віщує теплі дні, нестримну відлигу.
Прибій ще шумів, одна за одною набігали високі хвилі, але не було вже в їхньому розгоні дикого гніву розбурханої стихії.
Олег прокинувся радісний і бадьорий. Наче й не траплялося з ним учорашніх пригод. Лист Кажана був схований в надійному місці між старих зошитів, аж на дні глибокої скриньки. І цей лист ховав у собі велику таємницю, яку викрив він, Олег Башмачний, і він же скористається з тієї таємниці для виконання свого відважного наміру, своєї заповітної мрії!
— Вставай, лежебоко, — сказав добродушно батько, — та розкажи ще раз, про що ти гомонів учора з Кажаном.
— Та я ж кажу, тату… Причепився він до мене за якийсь лист. А я того листа… того листа — той… і в вічі не бачив.
Через годину він уже був у школі, де зібралося чимало школярів з двох останніх класів. Це — старшокласники, не якісь там новачки або дрібнота молодших класів. Олег дуже пишається з того, що він у шостому класі, а значить, теж "належить до старшокласників. Сьогодні ж, згадуючи про лист і викриту таємницю, хлопець почував свою зверхність над усіма товаришами. "О, скоро ви всі почуєте про Олега Башмачного!" — думав він, задерикувато поглядаючи навколо.
Незабаром учні вирушили з школи і організовано, по двоє, вийшли на вузьку дорогу над морем. Попереду йшов піонервожатий з учителькою географії. Євгенія Самійлівна була дуже весела, раз у раз озиралася й жартувала з школярами. Учні її любили, хоч і називали часто між собою "скоринкою". Річ у тому, що вчителька географії дуже боїться собак (а собаки в Слобідці справді презлющі!) і ніколи не виходить на вулицю, не маючи в кишенях достатнього запасу хлібних скоринок. Слобідські собаки чесно приймають цю данину від Євгенії Самійлівни і часто супроводять її вулицею до школи.
Піонери йшли в гості до прикордонників. Застава № 2 морської прикордонної охорони знаходиться в чотирьох кілометрах від Слобідки. Йшли весело, співаючи пісень.
Лише Олег не співав. Він думав про те, чого так схвилювали Кажана постріли на морі. І хто стріляв?
Поряд з Галиною Кукобою йшов Сашко Чайка. Його теж цікавила ця нічна стрілянина. Він розповідав про неї Галині, але дівчинка ніяких пострілів не чула.
— Побачу брата Лавріна, обов'язково розпитаю! — казав Сашко. — Лаврін, напевне, знає, що трапилось. Але я тобі, Галино, скажу і без Лавріна: не інакше, як порушників кордону ловили!
— Страшно, Сашко.
— А мені нічого. Не страшно. Тільки одного разу було страшнувато. Це торік, як мене кликав з моря батько.
— Ой, Сашко!
— Ні, нічого. Це, звичайно, так здалося. Хіба може кликати втопленик? Може, вітер між скелями свистів. А то кажуть — є морський дідько. Він, буває, сурмить вечорами. У нього така сурма є — з морських черепашок. От повидумували! А для чого?
— Може, для того, щоб було страшно.
— А от червонофлотцям ніколи не страшно. Хоч яка буря й ніч, а вони на сторожовому катері випливають у море.
— А ти, Сашко, попливеш?
— Попливу.
— А я з парашутної вишки стрибну.
— А чому ти така стала… якась така…
— Яка?
— Не смієшся. Сумна.
Сашко помітив, як Галина при цьому запитанні схилила голову, зів'яла.
— Ти ж мене вже питав…
— Питав… Позавчора. А ти…
— А я — нічого. Буває, Сашко. Ось і пристань видко. А твоя мати ще не повернулась?
— Ще. Я лежав учора й думав, Галино. І так у мене склалось. Вірші:
Гуркочуть заводи могутні,
Співає щаслива земля,
І зорі горять п'ятикутні
На вежах високих Кремля.
А далі — немає. Я на цьому місці про інше подумав. Про журнал. І ще дід Савелій обізвався, перебив мені вірша…
Непомітно дійшли до довгих білих будинків застави. Вірніше — це пристань, але її всі називали "заставою". Прикордонники ще здалека побачили дітей і вже йшли назустріч. Сашко шукав очима брата. Ось і Лаврін. У нього така весела білозуба усмішка, що хочеться самому сміятися з кожної дрібниці й пустувати. У нього через плече ремінець з гармонією, і раптом він заграв: "Через доли, через гори йшла дивізія вперед". Піонери підхопили пісню і заглушили безугавний шум прибою. З піснею ж увійшли в ленінську кімнату. Лаврін сів біля Сашка й обняв його. Лаврінова рука була така міцна, і від його одягу, здавалось Сашкові, пахне солоним вітром, морським простором.
Начальник застави дякував школярам за зв'язок з червоними бійцями. А далі він сказав таке, що дуже схвилювало всіх піонерів. У них так радісно заблищали очі, що, напевне, світили б уночі, як світлячки. І всі так плескали в долоні, що дзеленчали шибки у вікнах.
Начальник застави сказав:
— У нас є дуже чудовий вітрильний човен "Буревісник". Ми вирішили подарувати його школярам того класу, який найкраще закінчить цей учбовий рік. Отож, любі піонери й школярі, міцно тримайте руля, щоб бути кращими з кращих!
Школярі збуджено загомоніли.