О радість дитячого примирення! Як швидко розтанули тривожні хмарини на ясному блакитному обрії! І знову пахне в садах первоцвіт, і гаряче обличчя цілує морський вітер, прилетівши за тисячу миль!
— Сашко, ти повинен зайти до мене, — сказала Галина.
Їм відчинив двері Галинин батько. На його обличчі був той непередаваний вираз, добре знайомий Галині, коли батько намагається за удаваним спокоєм сховати якусь радісну звістку. Це примусило дівчинку насторожитись. А батько привітався за руку з Сашком і, пропускаючи дітей уперед, легенько взяв дочку за плече.
— Приготуйся, доню…
Тієї ж миті Галина все зрозуміла. Вона ще не сміла вірити своєму щастю. Та ось її погляд упав на великий чемодан у передпокої. Здавлений покрик вихопився в дівчинки. Вона метнулась у кімнату. За нею поспішив батько.
Сашко залишився сам. Він не насмілився й собі побігти за Галиною. Про нього, здається, забули. Хлопчина почув за дверима жіночий голос, швидкі кроки, і хтось чи то сміявся, чи плакав — не можна було розібрати. "До неї приїхала мати", — догадався він.
Хвилину Сашко прислухався. Метушня за дверима не стихала. Потім вигуки віддалились, мабуть, Галина й мати перейшли в іншу кімнату. Хлопець ще постояв трохи, почекав. Тоді надів картуз і тихо вийшов на ганок. "До неї повернулась мати", — радісно прошепотів він. І, зірвавшись з місця, він щосили побіг місячним провулком униз, назустріч нічному морю і свіжому вітрові, що прилетів за тисячу миль.
На березі Сашко побачив самітну постать, яка мовчки стояла, спершись на гострий камінь. Здивований хлопець упізнав Олега Башмачного.
— Ти що тут робиш? — спитав Чайка.
— А ти?
— Я тебе питаю.
— А я тебе, — відповів Башмачний.
— Навіщо ти записку відняв у Галини? — змінив тему розмови Сашко.
Олег мовчав. Може, тому, що він і сам не знав гаразд — навіщо. Не тому ж, справді, щоб помститись Галині за кинуте нею слівце "дурень!" Найпевніше — на цей вчинок штовхнув хлопця задира, який сидів у ньому. Велика була спокуса подратувати Галину. Та чи прочитав би Олег записку перед усім класом? Ні, напевне не прочитав би. Але не міг він перемогти в собі спокуси списати у відмінниці важке завдання.
— Ну, чого ж мовчиш? — знову спитав Чайка.
— І охота тобі про це? — раптом м'яко і примирливо сказав Олег. — Ех, Чайка ти, Чайка! Чаєчка! А крил і не маєш. Не полетиш за море, Чайка. А дивись, яке воно — море! Краю немає. Що? Знаю, що є край. Так кажу, для поетичного слова. Хіба тільки тобі бути поетом?
— Ач який, на море всю розмову звів. Ну, щастя твоє, що порвав записку. А то б…
— А то що було б?
— Бокса дав би тобі добрячого.
Сашко побачив, як жваво поворухнувся Олег.
— Ти? Бокса?
— Я. Бокса.
— Мені?
— Авжеж тобі.
— А давно ти на обох лопатках лежав?
— Давно.
— Ще хочеш?
— Тепер ти спочатку вмийся.
Башмачний аж слиною вдавився, так здивували його ці несподівані зухвалі слова. Та ще від кого? Від Сашка Чайки! Від Чайки, який проти нього, Олега, не встоїть і двох хвилин! Від того Чайки, який тільки вірші свої знає писати та ще з Кукобою дружбу заводити!
— Слухай, Сашко, — майже ніжно і водночас з глибоко прихованою зневагою вимовив Олег, — слухай, Чайка… Ти жартуєш, чи що? Мені шкода тебе, Чаєчка. Це в тебе від надмірної учоби, мабуть… Атож, трохи клепка зсунулась у голові. Та ти знаєш — я ж учора Лігво-Кошеватого поклав. Семикласника!
Та, мабуть, буйний дух сміливих рибалок проснувся тієї хвилини в Сашка.
— Не задавайся, Башмачок… Я тобі не Лігво і не Кошеватий. Я тобі — Чайка. Ч-чайка! Чув?
— А я — знаєш хто? Я — Морський Орел! Чув? І Чайку Орел так зараз поскубе, що пір'я полетить над усією Слобідкою. Тільки без боксу. Шкода мені тебе бити. Навіщо? Я тебе просто сковирну — ось так…
Башмачний схопив Сашка за сорочку і з силою рвонув до себе. Сашко хитнувся вперед від того несподіваного дужого ривка і враз обома руками міцно обхопив Олега. Два тіла сплелися в одно. Башмачний відразу відчув міць Сашкових обіймів — це його здивувало, але вправним рухом він затиснув під своєю рукою голову "супротивника" і всім тілом навалився на зігнуту спину Сашка. Чайці стало важко дихати. Такий обхват голови не входив у жодні "правила" боротьби, і Чайка це знав.
— Ти так, — прохрипів він, намагаючись звільнити голову з лещат. — Ти так!
І, міцно упершись обома ногами в землю, Сашко раптом рвонувся вперед. Олег позадкував, але голови Сашкової не випустив. Високий камінь затримав відступ Башмачного. Він зупинився і знову навалився на Сашкову спину, намагаючись звалити хлопця.
І тут трапилось те, чого не передбачив Олег. Сашкові руки раптом майнули в повітрі і зімкнулись навколо Олегової шиї. Тепер ролі перемінились. Башмачний змушений був тієї ж миті звільнити Сашкову голову і схопити його за поперек. Але це мало допомогло. Сашко з незвичайною силою вигинав Олега за шию. Все нижче й нижче схилялась донизу голова Башмачного. Він робив велике зусилля, напружував м'язи, та підломити під себе Чайку не міг. Проте Сашко теж відчув, що не в силі перемогти Башмачного. Вони стояли, як два бички, залиті місячний сяйвом. Хвилі хлюпали біля їхніх ніг.
— Заморився? — спитав Олег.
— Ні. А ти?
— І я — ні.
— А чому ж ти так захекався?
— Бо ще не вечеряв, — відповів Олег, не відпускаючи Чайку.
— І я ще, — сказав Сашко, міцно тримаючи Олега.
— То, може, підемо… вечеряти? — запропонував Башмачний.
— Можна, — погодився Сашко.
Наче по команді, хлопці пустили руки. Їм було чомусь ніяково. Вони не знали, про що говорити.
— Тобі можна вступати в капітанський технікум, — раптом сказав Олег.
— Не знаю. Я ще професії не вибирав.
— Коли крижаний айсберг стикається з айсбергом, то чути такий гуркіт, наче грім, — знову вимовив Олег.
Тепла й тиха південна ніч прислухалась до зітхання легенького прибою.
— Айсберг? — посміхнувся Сашко. — Я люблю сонце…
— Ти не був на Півночі.
— А ти?
— Був.
— Це сон рябої кобили.
— Це я чув, — погодився Олег, — що сни дуже часто сняться рябим кобилам і поетам. Чув.
Сміючись, він хутко видряпався на скелю і вже звідти ще раз гукнув:
— Поетам! Поетам! Бувайте здоровенькі!
— А все ж таки ти мене не поборов! — крикнув йому навздогін Сашко.