Коли Василь Васильович разом з Башмачним і Максимом поверталися в Слобідку, директор з батьківським докором узяв Олега за плечі:
— Героєм, кажеш, хотілося бути? Про Арктику мріяв? Ех, герой, герой…
— Я й тепер мрію про Арктику, Василю Васильовичу.
— Чудово. Про Арктику, про подорож на Місяць, на Марс… Чудово. Треба мріяти. А для цього найперше треба бути героєм навчання. І тоді мрії стануть дійсністю. Мрія без діла — це… Стривай, ти нічого не бачив? Ось там, між камінням… Чиясь голова визирнула й сховалась за скелю.
Всі троє зупинились. Максим зірвався з місця.
— Ану, ходімо глянемо.
Олег і Василь Васильович поспішили за вожатим. За камінням і скелею не було нікого.
— Вам здалося, Василю Васильовичу, — сказав Максим.
— Справді, немає нікого. Дивно, дивно. Мабуть, мене зраджують очі. Старію!.. — І Василь Васильович похитав головою. Далі всю дорогу він був якийсь неуважний і мовчазний. Уже біля самої школи він вимовив:
— Тут багато й моєї провини. Не розкусив я раніше цього Кажана… Не розкусив.
* * *
Два роки тому на цій дільниці були маневри частин прикордонної охорони. Від запеклих "боїв" залишились добре сховані між скелями ями від кулеметних "гнізд". В одній з таких ям сидів невідомий. Він переліз сюди з печери, куди потрапив у першу ніч перебування на радянській землі.
Лишатись у печері було небезпечно, бо її, безумовно, хтось відвідував. Уранці невідомий виявив сліди від чобіт. І хоч сліди належали, напевне, якомусь хлопчакові, та зустріч з ним, особливо зараз, ніяк не входила в програму дій невідомого. Його розбита нога гоїлась дуже повільно, ходити він не міг, і вже ця обставина неминуче викликала б велику підозру.
Яма заросла бузиною, хащі колючої дерези обступили її з усіх боків. Тут була чудова схованка, і не дивно, що її не помітили ні Максим, ні Олег. Невідомий чув їхні голоси зовсім недалеко, чув, як Василь Васильович сказав: "Чиясь голова визирнула й сховалась за скелю". Невідомий не знав, звичайно, цих людей, які нишпорили між скелями, він принишк на дні ями і кляв свою необережність.
їжі в шкіряній сумці лишилось найбільше на три дні. Цю сумку, міцно прив'язану до спини, він урятував разом з своїм життям, вихопившись з розлючених морських бурунів. Їжі лишилось на три дні. А що ж буде далі?
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Про те, як Галина писала Чайці записку і що з того вийшло
До шкільних іспитів лишилось дві декади. Як швидко й непомітно промайнуть ці двадцять днів!
Школярі всю увагу приділяли навчанню. Не чути було вечорами в школі галасливих зборів численних гуртків.
Шкільний журнал теж тимчасово припинив своє життя. Сашко Чайка — і той уже не знаходив вільного часу для писання віршів. Навіть на перервах школярі носилися з підручниками, повторюючи без кінця завдання.
Василь Васильович щодня переглядав оцінки. Шостий клас ішов першим. Трохи відставав Олег Башмачний. Та незабаром хлопець виправився, перейшов на "відмінно" і тільки з літератури ще мав "посередньо".
Ніхто не знав, яких зусиль докладав Олег, щоб іти в ногу з відмінниками. Він сів за книжки, іспити наближались. Не можна пасти задніх, коли весь клас іде на "відмінно", коли наближаються літні канікули і кожний школяр уже мріє про чудовий вітрильний човен, піонерські вогнища і цікаві походи…
І як гляне у вічі своїм товаришам Олег, коли через нього клас не одержить човна і всі мрії розвіються, як дим? І який з нього буде капітан, коли він найгірший у класі?
— Слухай, Башмачний, — зупинила якось Олега Галина Кукоба, — ти й далі думаєш їхати по літературі верхи на "посередньо"?
— Тебе це дуже цікавить?
— Це цікавить усіх твоїх товаришів.
— Хай цікавить на здоров'ячко.
— Слухай, — почервоніла Галина, — ти дурника не грай. Я тобі серйозно кажу.
— Подумаєш — ланкова!
— Ланкова… А коли б ти більше любив вірші й поетів, то в тебе було б, напевне, "відмінно" по літературі.
— Ха! Згадала, як я твого Сашка на обидві лопатки поклав? Бачили ми таких "поетів"!
Галина скипіла:
— Дурень!
— "Дурень"! Це по-піонерському так? Ланкова! Ну, почекай, я по літературі "відмінно" матиму, а "дурня" тобі не подарую!..
Весь день у Галини було неприємно на серці. "Справді негарно вийшло. Проти лайки борюся, а сама… Ну, та він же дуже роздратував, не втрималася…"
"І які воно бувають люди, — думала Галина. — Що не школяр, то й інша у нього вдача, інші слова… Олег ось такий, Яша Дереза — інакший, Нагірний теж відмінний від усіх, у Сашка теж своя вдача".
При згадці про Сашка Чайку зробилось так затишно й весело. Галина бачила перед собою його спину, схилену над партою голову і згадала Сашкове прохання — написати йому листа. "Чудний він, — посміхнулася, — неодмінно йому треба одержати від мене якесь "посланіє".
Був урок з природознавства. До перерви лишалося кілька хвилин. Галина хутко написала на промокальному папері:
"Сашуню! Підождеш мене, підемо додому разом. У мене є радісна звістка. Ти мій дружок, і тому ця звістка буде радісною і для тебе. Галина".
Дівчина склала вчетверо рожевий папірець і хотіла вже непомітно передати його Сашкові. Раптом чиясь рука майнула перед носом Галини і…
Записка зникла. Ззаду почувся тихенький смішок Олега. Дівчина озирнулась і побачила торжествуюче Олегове обличчя. Хлопець навмисне повільним рухом ховав у кишеню рожевий клаптик промокального паперу.
Галина аж нестямилась від образи й гніву.
— Віддай! — прошипіла вона.
— Потім віддам, — відповів, усміхаючись, Олег.
— Віддай!
— Після дощика в четвер!
— Слухай, ти… Віддай!
— Обов'язково. На той рік в оце врем'я…
Після уроку Галина загнала Олега в куток і, розчервоніла, з гнівними очима, вимагала:
— Зараз же віддай! Чуєш? Не маєш права хапати чужу записку. Це не чесно і не по-піонерському…
— А писати записочки на уроці — по-піонерському? Не дам!
— Коли ти не віддаси мені зараз, я…
— Що ти зробиш? Не боюся! Ось я спочатку прочитаю перед усім класом, а тоді вже можна, звісно, і віддати. Хай усі знають, які записочки пише поетові ланкова Кукоба! "Підожди мене, мій любий дружок"…
— Там немає "любий"… А коли б і було…
— Як немає? Є! — запевнив Олег. — Забула, що й писала?
Кров стукала Галині у виски. Вона не знала, що їй робити з цим… негідником, з цим нахабою. Поскаржитись Василеві Васильовичу? Але ж тоді Олег покаже йому записку… "Мій любий дружок"… Напевне, там так і написано…