Звісно, не щастить Олегові. Він уже частенько лає ту хвилину, коли знайшов листа. Не було б листа — не було б і тривог, розчарування. Але все це — тимчасова зневіра. Хто скаже, що скарби легко даються до рук?
Хоч і не щастить досі Олегові, але все це, безумовно, тимчасові перешкоди й невдачі. Хіба не щасливий випадок — знайдення Кажанового листа? Не треба тільки відступати од своїх намірів, треба бути наполегливим і енергійним, і досягнення мети забезпечено.
А Олег твердо вирішив не відступати. Ще з більшим запалом почав він лагодитись до другої експедиції на шкільне горище. Тепер ніякі Омельки Нагірні, ніякі безглузді "білі привиди" не стануть на перешкоді.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ,
в якому розповідається, як міцніє дружба Сашка Чайки з Галиною і як Омелько Нагірний дивиться в підзорну трубу
— Галино! Почекай, Галино!
Піонервожатий Максим міцно проводить рукою по низько остриженому волоссі від лоба до потилиці. Спокійно світяться в очах золоті горошинки. Він якусь мить мовчки дивиться на дівчинку, наче вирішуючи, з чого саме почати розмову.
— Галино, скажи мені, — нарешті питає він, — що в тебе є нового? І що… що в тебе вдома?
— Мати видужує, — радісно сказала Галина. — Приїде…
— Я все знаю, — спокійно каже піонервожатий. — Мені говорив Василь Васильович. Я дуже радий за тебе, Галино, що ти перемогла своє горе. Молодець, Галино! Я дивився сьогодні твою картку успішності. Скрізь "відмінно".
Він підбадьорююче посміхається, його очі звужуються, вони тепер, як дві вузькі щілинки, але золоті горошинки не згасають, вони й зараз блищать у зіницях, теплі й променисті.
І, дивлячись на піонервожатого, посміхається й Галина, — обоє вони беруться за руки і йдуть у фізкультурний зал.
Недавно в Галини була велика радість. Її обрали ланковою.
В ланці Галини Кукоби був і Олег. Усі школярі давно вже помітили, що Олег почав цуратися товаришів. На перервах він блукає коридором похмурий, мов сич, або сидить десь у куточку. Що сталося з Олегом? З чим він криється від товаришів?
Адже Олег Башмачний — піонер, коли в нього є якесь горе або взагалі щось негарне трапилося з хлопцем — чому ж він мовчить? Хіба товариші-піонери йому не друзі?
Галина вирішила поговорити з Башмачним на самоті. Після уроків вона" наздогнала його біля воріт школи.
— Ходімо вдвох, — ніби байдуже сказала Галина, роблячи вигляд, що порівнялась з Олегом зовсім випадково. Хлопець ішов тихо, трохи схиливши голову, похнюпившись. Побачивши біля себе Галину, він здивовано глянув на неї і трусонув головою, ніби хотів відігнати рій настирливих думок. Сірі очі Олега дивилися на дівчинку, але здавалось, що він ще й досі не розуміє, де він і хто опинився з ним поруч.
— Ти чого? — спитав він нарешті.
— Що "чого"?
— А взагалі… йдеш зі мною?
— Чудний ти, хіба не можна?
— Я — так.
— І я — так, — відповіла Галина. — А тільки ти трохи інакше. Не "так". Правда ж?
— А що?
— Про віщо ти все думаєш? Чому став такий мовчазний? Усі ж піонери бачать, що ти змінився. І оцінки в тебе неважні. Багато "посередньо".
— Спитай краще в свого Сашка.
— Ти покинь Сашка, Олег. Він такий мій, як і твій. Товариш наш і піонер. Чого я його маю питати? У нього скрізь "відмінно".
— Чого ти прилипла, як смола?
— А ти чого "відлип" від товаришів? Відклеївся? Ти, Олег, просто скажи все по правді. Може, з тобою що сталося? Може, тобі допомогти треба? Ось, скажімо, про "посередньо". Може, ти не все розумієш? Ми гуртом допоможемо. А то, знаєш, вітрильний човен може від нас попливти.
Олег спалахнув.
— Чого ви всі до мене присікуєтесь? І Василь Васильович говорив з моїм батьком, і піонервожатий розмовляв зо мною… А це ще й ти. Що я вам роблю?
— Бо ти став погано вчитися. І криєшся з чимсь, Олег.
Ураз зіниці в хлопця загорілися якимсь холодним, металевим блиском. Брови, які зрослися на переніссі, зсунулися ще більше докупи. Якусь думку, приховану й глибоку, вгадала Галина в сірих очах Олега.
— Криюсь! — гукнув хлопець. — Правда, криюсь! Але про це ніхто зараз не взнає. Ніхто! Бо інакше не можна. А ось через деякий час, може, зовсім скоро, ви всі довідаєтесь про щось. І всі ви взнаєте, який є Олег Башмачний!
Сьогодні на великій перерві, йдучи з піонервожатим у фізкультурний зал, Галина розповіла йому про свою розмову з Башмачним.
Піонервожатий замислився.
— "Всі ви взнаєте, який є Олег", — повторив він Олегові слова. — Який же він є, Галино?
— Хтозна, — підняла вгору плечі Галина. — Так і не сказав мені нічого.
— А чи не намислив він часом утечу?
Дівчинка скинула на піонервожатого здивовані очі.
— Атож. Ну, наприклад… на Місяць… Або ближче кудись — у стратосферу, чи що. Чи, може, на Північний полюс… Олег, я знаю, давно мріяв про героїчні вчинки і про Північ. Наче не можна бути героєм і тут, хоча б і в нашій Слобідці.
Але нічого певного не було в цих словах. Питання лишилось нерозв'язаним.
Галина переказала Сашкові Чайці думку піонервожатого про Олега. Сашко замислився:
— Куди він утече? В Одесу? А далі? У нього й грошей немає на квиток.
— Максим каже, що Олег хоче бути героєм.
— А ти не хочеш? А я? Хіба я не хочу бути героєм? А всі наші учні? Проте всі ми товаришуємо, всі піонери і всі добре вчимося. А він…
— А він "посередник".
Але що саме трапилося з Олегом — Сашко Чайка теж не міг пояснити.
Часто Сашко приходив до Галини вчити разом уроки. Вони допомагали одне одному вирішувати важкі задачі. Сашко вголос читав географію або урок з літератури, Галина слухала і олівцем хутко писала в зошиті — складала конспект.
Біля грубки Сашко побачив сторінки якоїсь книжки з малюнками. Перший листок ще вцілів, і хлопець прочитав: "Княжна Джаваха".
— Чарська, — пояснила Галина. — Я хотіла прочитати, та не встигла. Василь Васильович казав, що не варто витрачати час на читання таких книжок.
І вони заговорили про книжки. В обох були улюблені твори, про які вони згадували з гарячими вогкими очима. Доля Дубровського з повісті Пушкіна викликала в серці Галини гостру жалість. Вона розповідала про нього Сашкові, хлопець слухав з круглими зіницями.
— Галино, — шепотів він, — я знаю ще одного такого. Тільки він був із селян — чула про Кармалюка?