Івасик приніс у хату зірвані з тополі набубнявілі бруньки. З запалом дослідника він розкрив їх і знайшов усередині манюсінькі липучі листочки. А ще за тиждень йому пощастило побачити на галявинці між прибережним камінням двох здичавілих сірих кроликів. Вони були дуже худі, в них вилазила шерсть, і вони жадібно ласували першим зеленим рястом, який тільки-но виткнувся з землі.
Причаївшись за каменем, Івасик, затамувавши подих, стежив за звірятками. Але вони незабаром шмигнули в нору, злякавшись своєї власної тіні.
Весна почалася. Здається, і риба почула наближення теплих днів. Вона наче здуріла з радощів і краще почала хапати наживку. З кожним днем збільшувався улов. Бригада Марини Чайки ставила перемети і збирала багату здобич. Велику колючу камбалу "калкан" ловили мережею[4] і в сіть почали потрапляти величезні плескаті риби вагою понад двадцять кіло кожна.
Увечері, коли Марина була вдома, вона сідала десь недалечко від Сашка і вишивала. Дивно було бачити відомого бригадира безстрашних рибалок за таким спокійним, тихим рукомеслом. У такі хвилини Савелій теж сідав біля дочки і, посміхаючись, незмінно питав:
— Що, Марино, припливла до тихого берега? Вишиваємо?
— Перепочинок, тату, — відповідала Марина. — Завтра знову поставимо вітрило.
І на це дід Савелій не забував зауважити:
— Атож, чую, чую… І я був таким у молодих літах…
Сашко часто вголос готував уроки, і мати, вишиваючи, слухала сина. Слухав і дід Савелій, і малий Івасик. Дід Савелій ніколи не міг утриматися, щоб власними спостереженнями чи спогадами не доповнити того, про що читав онук. Коли, приміром, Сашко вчив урок про бджіл, то дід обов'язково розповість додаткові відомості про цих перетинчастокрилих. Він розповість, що бджоли, наприклад, дуже не люблять часникового запаху, і той, хто наївся часнику, краще не підходь до вулика. А що вже не люблять вони вонючого тютюну!
— Просто скажу, — констатував дід, — панське у них, у бджіл, нюхало!
І тут же розповідав про закусаного бджолами до півсмерті злодія, який хотів украсти з пасіки вулик з медом…
У діда Савелія ніколи не було власної пасіки, у всій Слобідці не знайти жодного вулика, але дід розповідав про бджіл так, наче він усе життя був пасічником. У діда Савелія ще й досі добра пам'ять, і на своєму довгому віку він наслухався сотень оповідань. Розмовляв він і з пасічниками, і з професорами, і з царськими жандармами (розмову цю записано на дідовій спині), і з панами, і з бондарями, і з ковалями, і з Шаляпіним[5] і з Айвазовським[6], і з шахтарями, і з товаришем Будьонним… І так, як про бджіл, дід Савелій може розповісти і про добування вугілля в підземній шахті, і про те, з якого дерева гнуть обручі для діжок, і з яких черепашок роблять ґудзики, і навіть про те, що китайці їдять ластівчині гнізда. Тільки ластівки ті, мовляв, особливої породи і гнізда склеюють зі своєї слини.
Такі дідові розмови — справжній скарб для Івасика. Найбільше захоплювали хлоп'я оповідання про живих тварин. З однаковою увагою слухав Івасик і про бджіл, і про китайських ластівок. Йому самому хотілося б покуштувати того ластівчиного гнізда, хоч шматочок, хоч крихітку, та де ж ти його візьмеш, коли ті ластівки водяться аж у Китаї.
Минав тиждень, другий — і раптом Івасик питав у діда Савелія:
— Діду, а вони не гіркі?
— Хто? — не розумів дід.
— Та гнізда ж ластівчині.?
— Гнізда? Чую, чую. Не інакше як солодкуваті. І трохи той… сирою рибою пахнуть, бо ті ластівки, кажуть, риб'ячу ікру споживають.
Звідки дід знав про такі подробиці — невідомо. Одного разу, слухаючи, як Сашко вголос готував урок з природознавства, Івасик сказав матері:
— Я завтра теж піду в школу.
Він це сказав так серйозно й переконливо, що не лишалось ніякого сумніву в тому, що свій намір хлоп'я виконає.
Марина обняла сина й засміялась.
— Дивіться на нього — в школу! А читати вмієш?
— Як не вмію, то в школі навчать. А тільки я вже знаю аж чотири літери: жи — жук, си — змія, о — бублик, ги — гусяча шия…
В Івасиковій уяві кожна літера була схожа, як дві краплі води, на якусь певну річ, не кажучи вже про те, що, приміром, с мала навіть подвійне значення — вона, по-перше, схожа на змію і, по-друге, сичить, як змія.
— Ой Івашечку, — сміялась мати, — та ти справді школяр!
Вона звала сина добрим десятком ласкавих імен і не знала, яке з них найніжніше, найласкавіше. Її Івась був Івасиком, Івашечком, Івасеньком, Іванчиком, Іваненьком, Іванцем, Іваночком, Ванюсею… І в кожному з цих імен Марина знаходила якийсь новий відтінок, нову ніжність і музику.
Вона цілувала біляву голівку сина, дитяче волоссячко пахло сонцем, кубельцем і теплим пір'ям — так пахнуть жовтороті горобенята.
Уранці Івасик затявся:
— Піду в школу з Сашунею!
Даремно умовляли його і мати, і дід Савелій. Хлоп'я навіть заплакало і, коли Сашко пішов один, вирішило схитрувати. Сказало, що піде до моря, а само почимчикувало у напрямку до колишньої дачі Капніста.
Івасик уявляв, що коли він попросить учителя записати його в школу і скаже, що знає вже чотири літери, і до того ж прибавить собі зайвий рік (мовляв, не шість, а сім років!), усі шкільні двері негайно відчиняться перед ним. Він незабаром з усіма школярами вчитиме уроки про тварин, малюнки яких він щодня розглядав у Сашковому підручнику.
В школі саме відбувався урок. У коридорі, куди зайшов Івасик, не було нікого. Хлоп'я стояло розгублене, не знаючи, в які двері поткнутися. А дверей було дуже багато. За ними чути було притишене гудіння дітвори. Коридор уразив хлопчика своєю довжиною, а кількість дверей зовсім спантеличила його.
Зненацька знайомий голос за дверима схвилював Івасика.
"Сашуню! — хотів закричати він. — Сашуню, і я тут!"
Так, це справді був голос Сашка. Тоді хлопчик більше не вагався. Він сіпнув за дверну ручку й увійшов.
Першу мить у класі постала глибока тиша. Івасик побачив біля дошки брата і спокійно сказав:
— Ось і я…
Тиша вибухнула веселим реготом школярів. Учителька Євгенія Самійлівна взяла Івасика за руку й спитала:
— Чий ти, хлопчику? Чого прийшов?
— Та це — Івась, Сашка Чайки брат! — гукнули школярі.
В класі здійнявся шум і знову веселий сміх. Збентежений цим гамором, Івасик спантеличено позирав то на свого брата, то на вчительку.