— І сьогодні перша чарка, — сказала вона, — хай буде за нашу Соціалістичну Батьківщину!
Тут усі встали, гукнули "ура", і Івасик гукнув дзвінким дитячим голоском. І хоч випити вина йому не дали — малий, мовляв, ще дуже, підрости ще треба, грамоти навчитись, та дід Савелій не пошкодував солодкого квасу і налив онукові повний кухоль.
Івасик був щасливий. Так воно чудово склалось — і подарунок сподобався матері найбільше (еге ж, усі бачили й чули, як вона дмухнула глиняному півникові у дірочку, і він свиснув), і щиглик назад повернувся, ще й з теплою хутряною шапкою на додачу! Тепер Івасик усім пояснював, що орден одержала не чиясь мати, а таки його, Івасикова, а звуть її Марина Савеліївна, ще й Чайка. Він указував на матір пальцем і поважно казав:
— Оце вона сидить — моя мати. Хто не вірить — хай у людей спитає.
Але всі вірили, Івасик задоволено сопів, бо випив багато квасу, і нишком зітхав, що вже не лишилося в животі місця, щоб далі ласувати солодкими пундиками, якими був заставлений увесь стіл.
Мати звернулась до Башмачного, голови артілі:
— Ну, Давиде Юхимовичу, як у нас ремонт знаряддя? Як сіті? Я дала слово в Москві досягти ще більших уловів. Я чула, що наживки нема чим ловити — немає японського невода[3]?
Голова артілі запевнив, що невід уже залатали і взагалі знаряддя відремонтовано. Та тут втрутився дід Савелій.
— Погано буде, дочко, з уловом, — сказав він, — зима тепла, і пеламіда з'явилась біля берегів, розжене всю скумбрію. Га? Я вже вивірив це, знаю…
— Нічого, тату, скумбрія від нас не втече!
Сашко бачив, як на щоках у матері спалахнув рум'янець, очі заблищали, і вона звернулась до рибалок із своєї бригади:
— Як, хлопці, знайдемо ми скумбрію в морі?
У відповідь залунали веселі голоси, хтось заплескав у долоні.
— Від Марини риба не втече, — промовив дід Гурій. — Їй і пеламіда ніщо. Он вона яка жінка! А колись бувало, пам'ятаю, приміта була така в рибалок: не розмовляй з жінкою перед виїздом у море — нічого не впіймаєш…
— Згадав дід Гурій царя Гороха! — гукнула дівка Одарка, і всі засміялись. Смішними здалися ті часи, про які згадував дід Гурій. Смішними й лихими. Цур їм, не повернуться вони більше ніколи, довіку!
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Правдива картина подій на шкільному горищі
Данилич допив восьму склянку чаю, витер рушником рясний піт на лобі і з газетою в руках ліг на ліжко. Довгий, безконечно довгий зимовий вечір. У вікно зазирає повний місяць, зривається часом вітер, і тоді глухо гудуть у саду голі чорні дерева.
Скучно Даниличу. Прочитав він усю газету, навіть об'яви перечитав кілька разів, а за вікном усе вечір — довгий і непривітний. Ні з ким сьогодні Даниличу перемовитись словом. "Хоч би Кажан прийшов, — думає сторож, — все ж було б веселіше. Чи, може, мені самому зайти до нього?"
Кажан частіше тепер з'являється між людьми. Він розумів, що його відлюдність викликає цікавість до його життя і породжує всілякі чутки. А це дуже небажано для Кажана, особливо зараз. Були в нього на це свої причини. Старий дуже хотів, щоб на нього не звертали уваги, щоб зовсім забули всі про його існування в Слобідці. Загублений лист не давав йому спокою. Чи не потрапив він кому в руки?
Та час ішов, і Кажан приходив до думки, що буря могла занести листа далеко і_ навіть закинути його в море. Це краще, ніж коли б його хтось прочитав.
Кажан заходив тепер до Данилича й розмовляв з ним — більше про шкільний сад, про породи яблунь. Та сьогодні Данилич сидів один у своєму приміщенні і з нудьги почав дрімати.
Зненацька йому почувся крізь дрімоту стукіт, ніби десь недалеко хтось грюкнув дверима.
Данилич схопився. Хто зараз міг бути в школі, крім Кажана? Пізній зимовий вечір. Школа порожня. Гуртки сьогодні не працюють, зборів ніяких немає. Хто ж міг отак грюкнути?
Данилич вийшов у коридор. Він знайшов відчинені навстіж двері з шостого класу. Відчинено було також і вікно на веранду. На підлозі й на лутці — брудні сліди від чобіт.
— Оце так діла, — похитав головою Данилич. — Такого ще й не бувало…
Нова знахідка прикувала його увагу. На підлозі біля вікна лежав чорний складаний ножик. Сторож підняв його й довго вертів у руках, розглядаючи.
— Такі діла, — мурмотів Данилич. — Ну, про це вже треба неодмінно розповісти директорові…
Він сховав ножик у кишеню й почав зачиняти вікно.
* * *
Пригода на горищі не сходила Олегові з думки. Хлопець не вірив ні в які привиди, але ж тут на власні очі він бачив високу білу постать. Троє чорних невідомих, які нерухомо сиділи на горищі, теж викликали страх своєю таємничістю. Хто вони і що робили на горищі пізнього зимового вечора? Що в них за зв'язок з білим привидом? І коли це не привид, то що чи кого бачив у такому разі Олег?
Хлопець нікому не зважувався розповісти про свою пригоду. Еге, не такий дурний Олег! Розкажеш, а потім і почнуть тебе розпитувати: а чого ти поліз на горище? А що ти робив увечері в порожній школі?
Але все ж таки Олег не витримав. Він відкликав у куток Омелька Нагірного.
— Ти знаєш, що я чув?
— А звідки я знаю?.
— Ну, то я тобі розкажу. Мені сьогодні один хлопець з нашого класу розповів. Така з ним пригода трапилась, що аж дивно… Тільки щоб про це — нікому. І прізвища того хлопця я тобі не скажу…
Коли Олег дійшов у своїй розповіді до того місця, де вигаданий ним хлопець побачив на горищі трьох невідомих і білу високу постать, Омелько голосно зареготав.
— Ти чого смієшся? — обізвався Олег. — Не віриш?
Нагірний нічого не відповів і, так само сміючись, зірвався з місця й побіг у клас. Нічого не розуміючи, збентежений Олег Башмачний мовчки дивився йому вслід.
* * *
Данилич другого ж дня розповів Василеві Васильовичу про відчинене вікно і віддав йому знайдений ножик.
— Школярі це, Василю Васильовичу, лазили в школу, не інакше…
— Гаразд, Даниловичу, — відповів директор, — припустімо, що це справді наші школярі. Але що їм було потрібно в школі, в порожній школі пізнього вечора? У них, напевне, була якась мета і — майте на увазі, Даниловичу, — мета заздалегідь обміркована. З чого це видко? А з того, що вікно було відчинене, напевне, ще вдень. Адже його можна відчинити тільки зсередини, з школи.