У своєму "науковому творі" Омелько доводив, що гіпнотизм — це, мовляв, таємнича сила, яку тільки недавно відкрила наука. Цю силу мають люди з чорними очима й чорним волоссям. Такі люди можуть, мовляв, на відстані, за десятки кілометрів, передавати мовчки свої думки іншим особам, і ті покірно виконуватимуть їхню волю.
Багато ще подібних дурниць було в тій статті. Найкращий ужиток для неї був би — це зробити добрячого паперового змія. Чудовий вийшов би змій — папір для свого твору Омелько дістав добрий, наче боявся, що звичайні аркушики із звичайного шкільного зошита не витримають стількох дурниць, скупчених на трьох невеликих сторінках.
У Василя Васильовича був уже далеко не той вік, щоб гратися паперовим змієм, тому він обережно сховав Омелькову статтю в портфель.
Увесь клас зацікавився журналом і нетерпляче чекав виходу його в світ. Біля шкільних дверей Сашко почепив об'яву:
УВАГА!
Готується перший номер журналу шостого піонерського класу "Відмінник". Здавайте матеріал!
Редколегія.
Матеріал приймали і з інших класів, і, таким чином, само собою виходило, що "Відмінник" незабаром мав стати загальношкільним журналом. У шестикласників знайшлось багато "патріотів" свого класу, вони галасували про те, що редколегія робить помилку, що ні в якому разі не треба вміщувати в журналі творів учнів інших класів. Ці "патріоти" замовкли тільки тоді, коли в справу втрутився Василь Васильович і довів, що чим більше співробітників, тим цікавішим і популярнішим буде журнал. А слава ініціаторів і видавців однаково залишиться за шостим класом.
У портфелі редакції "Відмінника" були в числі інших матеріалів оповідання й вірші двох учнів з сьомого класу. Та незабаром один з них, високий і насмішкуватий Чабанчук, відомий шахіст у школі, прийшов до Сашка з вимогою повернути його твори.
— Не хочу друкуватись у вашому журналі, — заявив Чабанчук. — Чому? Дуже просто. Напрямок не підходить. Василь Васильович казав, що у вас у редакції комбінато-капаблано-траекторно-гіперболонапрямок, а оповідання мої написано в шахо-мото-гамбітному дусі. Тобі, Чайка, як директорові, добре відомо, що це два цілком різні літературні напрямки і поєднати їх ніяк не можна, навіть коли застосувати сюди ньюто-туро-ферзеву систему. Зрозуміло?
Він говорив цілком серйозно. Він був короткозорий, носив окуляри, у нього був дуже поважний вигляд.
Глянувши на спантеличеного Сашка, він чемно вибачився:
— Ой, пробач, будь ласка. Я забув, що в шостому класі цих напрямків не проходять. Їх починають учити тільки в сьомому класі…
Він узяв свої рукописи, подякував і серйозно, з поважністю, яка властива тільки учням старшого, сьомого, класу, пішов на урок.
Спочатку Сашко був приголомшений цими моторошними літературними напрямками, які й вимовити важко і які вивчають у сьомому класі. Тільки пізніше, коли Чабанчук уже зник, хлопчина зрозумів, що семикласник з нього посміявся. Звісно, все це безглуздий набір слів, багато з них нічого не означають. "Ну, стривай же, — нахвалявся Сашко, — я йому цього не прощу. Посміюся і я з нього, задаваки!"
Незабаром забрав свої вірші і другий семикласник, дужий і вайлуватий хлопець, схожий на ведмедя. У нього й прізвище було якесь ведмеже — Лігво-Кошеватий. Він не балакав ні про які напрямки, а коротко буркнув:
— Давай мої вірші!
Сашко не розумів, що трапилось. Та незабаром усе з'ясувалось. Одного чудового ранку поряд з оголошенням про журнал "Відмінник" з'явився цілий плакат такого змісту:
ОБ'ЯВА
Готується до друку великий літературний альманах учнів сьомого класу Слобідської школи під назвою "Широкий шлях". Просимо здавати матеріали Чабанчукові.
Редколегія.
Редакція "Відмінника" негайно скликала надзвичайне засідання. Повістка денна була дуже коротка. На ній стояло лише одне питання: як зробити, щоб не підкачати і щоб "Відмінник" був кращий, ніж "Широкий шлях"?
Ухвали цього історичного засідання ніде не були, на жаль, записані, але вони мали величезне значення, бо справу видання журналу було з цього часу піднесено на належну височінь.
Насамперед було ухвалено зробити "Відмінник" багатоілюстрованим журналом. Стьопа Музиченко, кращий художник у класі, взявся малювати обкладинку. Він працював над нею аж три дні, зате обкладинка вийшла напрочуд барвиста й хороша. На ній двоє школярів ішли в школу. Удалині синіло море, над ним літали чайки, і десь на обрії біліло вітрило. Піонервожатий зробив малюнки до тексту.
Другим заходом редколегії було звернутись особисто до вчителів і попросити їх узяти активну участь у журналі. Першою відгукнулась на це запрошення Євгенія Самійлівна. Вона дала для журналу спогади про свої дитячі роки. Хороші були спогади і дуже жалісні. Євгенія Самійлівна була дочкою шахтаря і тяжко бідувала в дитинстві. Часто не було вдома й крихти хліба. Та ще тяжче прийшлося маленькій дівчинці, коли батька забрала поліція за те, що він намагався організувати з товаришами страйк. А вчителькою Євгенія Самійлівна стала вже аж при Радянській владі.
Що ж до Василя Васильовича, то його не треба було й просити. Він охоче написав для журналу коротеньку статтю про планети. Шестикласники потім дуже пишалися — у них, мовляв, у журналі співробітником директор школи!
Сашко Чайка незабаром придумав, як "відплатити" зухвалому насмішникові Чабанчукові. Він прийшов до шкільного "чемпіона по шахах" (як себе часто величав Чабанчук) і скромно попросив у нього біографію Собакевича.
— Собакевича? Якого це Собакевича? — здивувався Чабанчук.
— Та відомо ж якого, — скромно вимовив Сашко. — Отого, що вчив Лермонтова писати вірші. Поета Собакевича.
— Собакевича? Поета? — перепитав Чабанчук. — Щось я той… Ага, знаю. Собакевич! Ну, як же! Ще й портрета його бачив у якійсь книжці.
— Василь Васильович каже, — спокійно продовжував Сашко, — що треба вмістити у "Відміннику" біографію цього поета, вчителя Лермонтова. Незабаром століття з дня його смерті. Хіба у вас не вчили його біографії?
— Не вчили? Ні, як же, вчили. Правильно, він помер майже сто років тому. У нас у сьомому класі вже проходили його біографію. Але не можу тобі її дати. Самому треба для "Широкого шляху".